“Мама сказала, що ти даун, щоб я з тобою не дружив, бо можна заразитись….”

На дитячому майданчику гуляють дві мами, одна з дівчинкою 3 років, друга – з 5-річним хлопчиком. Дівчинка кумедно ходить, ловить погляд хлопчика, йому теж цікаво з нею побавитись. Він уважно дивиться на дівчинку і раптом біжить до своєї мами, помітно як хлопчик активно жестикулює, показуючи в бік дівчинки, а мама щось тихо йому пояснює. За хвилю хлопчик вже біля дівчинки захекано тараторить:

– Мама сказала, що ти даун, щоб я з тобою не дружив, бо можна заразитись….

Дівчинка з посмішкою дивиться на хлопчика, вона не розуміє його слів, але чудово розуміє його погляд і емоції. Тому її посмішка згасає, вона обертається до своєї мами, а мама швидко підхоплює малу на руки і прямує до гойдалки. Дівчинка гойдається на качелі, на її обличчі знову з’являється усмішка, яскраво світить сонце, а на маминих очах зрадливо гойдається сльоза….А ще рій думок…..Важких, болючих, нестерпних…..Перед очима ніби пролітають оті три роки, відколи в їхньому житті з’явилась маленька донечка, дитина з синдромом Дауна, і скільки болю ховається за її виваженістю і впевненістю……

Раптом до мами з дівчинкою знову підбігає хлопчик:

– А вона дійсно хвора?

Дівчинка весело гойдається на качелі, її мама поволі присідає біля хлопчика і каже:

– Ні, ця дівчинка не хвора, вона така ж як і ти. Ось у тебе великі вуха, хіба ти хворий?

Хлопчик з подивом дивиться на чужу маму і довго розтягує слова:

– Ніііііііі…..Нііііііііі….

– І вона теж не хвора. У тебе гарні великі вуха, це твоя особливість, а у дівчинки є інша особливість – вона має подовгасту форму очей, вона ще недостатньо добре розмовляє, але це не лікується і ти точно не можеш цим заразитись. Але я дякую тобі……за твою щирість!

Хлопчик побіг до своєї мами, дівчинка за руку з мамою попрямували додому, дорогою доня щось весело щебетала, просила поспівати улюблених пісень, а мама думала про те, скільки викликів їй та її дитині ще доведеться подолати…..Вона була вдячна хлопчику за його щирість. Діти не обманюють. Вони просто правильно зчитують дорослі розмови, жести, міміку, слова і вчинки. Діти просто відтворюють те, чого вчаться від дорослих. Навіть мимоволі, навіть крадькома.

А дорослі, якщо їх це не торкається, можуть сказати про людей і дітей з особливими потребами слова «аутист, даун, децепешник, атошник, інвалід»……І в цих словах аж кипить образлива, негативна, вбиваюча енергетика…..

Бо є люди, і тільки після цього їхні особливості, бо НЕМАЄ аутистів, є ЛЮДИ з розладами аутичного спектру (РАС), НЕМАЄ даунів, є ЛЮДИ з синдромом Дауна, НЕМАЄ децепешників, є ЛЮДИ з ДЦП, НЕМАЄ атошників, є ЛЮДИ-ветерани АТО, НЕМАЄ інвалідів, є ЛЮДИ з інвалідністю, ЛЮДИ з неповносправністю, ЛЮДИ з особливими потребами……Бо насамперед є ЛЮДИНА, її гідність! А все решта….. а все решта в наших головах!

Щаслива, що в моєму оточенні практично відсутні особи зі зневагою до людей інших, з особливостями. Мабуть нам пощастило ))) Маємо класних друзів, родичів, сусідів, в нашому житті з’явились нові люди, які принесли багато світла і добра. Але те, про що написала вище, присутнє. Щодня, читаючи пости в закритих групах батьків, які виховують дітей з інвалідністю, не можу спокійно реагувати на те, як їхніх дітей виганяють з дитячих майданчиків, б’ють, зневажають, обзивають, як батьків обливають брудом, як пишуть скарги в садках чи школах забрати від їхніх дітей «цих інвалідів»…..І це не фантастика, це наші українські міста і села….Ну просто совок (((((

Наша громадська організація «Розправлені крила», створена зусиллями батьків, які виховують дітей з різними особливостями, щороку бере участь в конкурсі соціальної реклами. Цьогоріч голосуванням було обрано фото Терези. Головний меседж цієї реклами в гаслі – «Усміхнись мені! Я хочу бути Твоїм Другом!».

Вдячна своєму оточенню, усім-усім за те, що ви правильно розповідаєте своїм дітям про дітей з особливими потребами, правильно розставляєте акценти і наголошуєте на гідності. Дякую вам за це!

Тереза – така ж дитина як і усі інші, зі своїми особливостями, але точно з такими ж захцянками, бажаннями і потребами, як і інші діти її віку. У свої три майже з половиною років вона ще не достатньо багато розмовляє, незграбно підстрибує і не вміє рахувати, але насправді вміє багато інших речей – Тері ходить до садка, сама одягається / роздягається, віртуозно складає вдома свої речі до шафи, краще за неї ніхто не вміє розвантажити посудомийку і поскладати все по потрібних полицях (а я маю 5 хв на каву), будь-яка річ, яка ненароком опинилась не на своєму місці, одразу несеться до пральної машини (що дуже дисциплінує наших хлопців), наш папужка має персонального тренера з усіх питань. Тереза не вийде гуляти, поки не підведе губи блиском, свій одяг вибирає собі сама, часом і мені радить що одягнути. Вона ніколи не пройде повз того, хто плаче, мусить підійти, зазирнути в очі і заспокоїти. А ще любить зі всіма вітатись, хтось махає рукою у відповідь, хтось округлює очі ))) Обожнює собак, ми знайомі зі всіма сусідськими, та й не сусідськими теж ))) Любить танцювати і співати )))) А ще розчулює мене до сліз, якщо ввечері брат гуляє допізна, або ж тато пізно повертається з роботи, Тереза не знаходить собі місця, і тільки коли ми всі четверо разом – наша доня ЩАСЛИВА, а її сім’я гуртом співає їй пісеньку на ніч. Ця дитина щодня вчить нас ЛЮБИТИ, бо тільки той, хто вміє любити – живе.

Надія Балук

Форпост