Нещодавно Голова комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів, народна депутатка Третьякова Галина Миколаївна виступила на сторінках «Українських новин» з заявою щодо єдиного підходу до надання фінансової підтримки організаціям людей з інвалідністю.
Вона наголосила, що Українське товариство сліпих (УТОС) і Українське товариство глухих (УТОГ) мають певні пільги стосовно державного
фінансування. Ця підтримка проводиться через державний бюджет, але в подальшому названі громадські об’єднання мають фінансуватися, «конкуруючи на конкурсній основі» з усіма іншими організаціями людей з інвалідністю.
Галина Третьякова виступила з ініціативою прибрати з держбюджету конкретні громадські об’єднання і перекласти функцію розподілу фінансів між організаціями людей з інвалідністю на Кабмін. А Мінсоцполітики має визначати їхні потреби на конкурсній основі.
Далі нардеп повідомила, що до комітету ВРУ, який вона очолює, звернулися 17 громадських організацій людей з інвалідністю з вимогою зруйнувати монополію «привілейованих» і створити умови, щоб всі громадські об’єднання конкурували за державне фінансування на
рівних. Умови надання державної підтримки для всіх мають бути абсолютно однаковими.
Справді, питання фінансування організацій людей з інвалідністю в нашій країні дуже дражливе, бо кожному хочеться жити краще, а коштів чомусь не вистачає… Галина Третьякова в своїй заяві говорить про 4 громадських об’єднання, які користуються пільгами щодо державної підтримки, але називає лише дві – УТОС і УТОГ. Наразі говоритимемо про одну з них – УТОС.
Українське товариство сліпих постало 4-го червня 1933 року.
Його головною метою було покінчити з віковічним жебрацтвом сліпих, залучити їх до суспільно корисної праці, щоб вони могли стати господарями свого життя. Проводилась також боротьба з неписьменністю.
Ще до виникнення Товариства в Україні існували кустарні артілі, де трудилися незрячі. Тоді активно взялося за їх укрупнення і створення нових. Таким чином до початку Другої світової війни в Україні їх уже було кілька десятків. І все це майже без фінансової підтримки з боку держави, яка сама переживала нелегкі часи. Робота велася на ентузіазмі. Незрячі самі ремонтували приміщення, інколи перебудовували їх – з радістю бралися за всяку роботу, бо усвідомлювали, що працюють на себе.
Протягом 1930-х і перших повоєнних років було ліквідоване масове жебрацтво незрячих на базарах, в потягах, на вокзалах та в інших людних місцях. Під час війни і в перші повоєнні роки Товариство прийняло до своїх лав сотні воїнів, що втратили зір. Воно надало їм роботу, допомогло здійснити соціальну адаптацію і повернутися до життя. Крім того, утосівці опікувалися незрячими у шпиталях, допомагаючи їм подолати психологічний шок від втрати зору і почати жити по-новому.
Все це була велика і досі не оцінена робота. Адже здавна сліпота вважалася найтяжчою формою інвалідності і нерідко супроводжувалася всілякими забобонами. Навіть в часи Другої світової війни деякі солдати, втративши зір, стрілялися.
По суті держава, не маючи змоги забезпечити інвалідам по зору гідні умови життя, переклала турботу про них на плечі Товариства сліпих без особливого фінансового забезпечення. Пенсії колишнім захисникам вітчизни були мізерними…
В ці ж роки українське Товариство взяло під свій захист і тисячі дітей, що втратили зір внаслідок воєнних дій чи вибухових речовин. Ніяких соціальних допомог чи пенсійного забезпечення до жовтня 1956-го року не було. Їм теж була надана робота, вони не стали жебраками чи утриманцями рідних, а здобули матеріальну незалежність і знайшли свою долю як повноправні громадяни.
Українське товариство сліпих розвивалось високими темпами. Ідуть в минуле кустарні артілі, а на їх місці з’явились високо механізовані підприємства. Фінансової підтримки з боку держави вони не мали, але користувались податковими пільгами. Своїм коштом УТОС звів тисячі квартир для незрячих, власні гуртожитки, бази відпочинку, санаторій тощо.
Яка з новоспечених організацій людей з інвалідністю може похвалитися таким внеском у вирішення проблем громадян з найважчою формою каліцтва?
І наразі державна фінансова підтримка УТОСу є цілком виправданою. Коштів, що їх виділяє держава, далеко недостатньо для задоволення життєвих потреб інвалідів по зору, але доводиться дякувати й за це, беручи до уваги нелегку економічну ситуацію в країні.
Якщо ж сьогодні позбавити УТОС державної фінансової підтримки, то що станеться з гуртожитками для незрячих? А бібліотеки, які забезпечують незрячих читачів літературою шрифтом Брайля та аудіокнигами? А випуск періодичних видань, спеціальної літератури та аудіокниг? Чи впорається з цим держава велике питання…
Іще про одне хотілось би сказати. В усіх обласних центрах і деяких районних містах УТОС має 121 територіальну первинну організацію. Вони об’єднують переважно людей літнього віку, що втратили зір внаслідок хвороб, нещасних випадків, старості тощо. Територіальні первинні організації виступають головним інструментом соціального захисту
інвалідів по зору на місцях. Вони сьогодні здійснюють матеріальну допомогу продуктами, речами, проводять різноманітні культурні заходи, організують юридичну допомогу та медичні консультації, створюють гуртки за інтересами. В разі необхідності ставлять питання перед місцевими
адміністраціями про ліквідацію фізичних та архітектурних бар’єрів, що ускладнюють життя незрячим.
Та головне в їхній роботі залишається непомітним для стороннього ока. Це психологічна та соціальна допомога тим, хто тільки-но втратив зір, а також лежачим незрячим, у кого не складаються нормальні стосунки в родині. Це відвідини таких людей та розмови з ними чи їхніми родичами для полегшення виходу з психологічної кризи. Таке ставлення наочно демонструє, що не все втрачено – життя триває.
А хто виконає всю цю роботу, якщо УТОС буде позбавлений державної фінансової підтримки? Комунальні соціальні служби не впораються з цим. Вони не мають ні матеріальної бази, ні потрібних спеціалістів. Тисячі незрячих виявляться полишеними напризволяще і опиняться в ситуації як сто років тому. Тому державне фінансування громадським організаціям інвалідів з багаторічним досвідом має бути збережене і зафіксоване в держбюджеті.
Безумовно, всі громадські об’єднання людей з інвалідністю мають право на державну підтримку, але під суворим контролем. Зі свого досвіду можу сказати, що існують і такі, що створюють яскраві, але нікому не потрібні проєкти.
Я за реформування і приведення у відповідність з часом всього кращого, що було досягнуто Українським товариством сліпих за роки його існування. Реформувати варто так, щоб не постраждали люди і справа, пам’ятаючи, що руйнувати – не будувати.
І на завершення хочу запропонувати членам Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики і захисту ветеранів та працівникам Міністерства соціальної політики, аби краще зрозуміти життя людей з інвалідністю, провести 3-тє грудня чи будь-який інший день з непрозорою пов’язкою на очах або в інвалідному візку.
Іван Таран,
інвалід Другої Світової війни по зору
