Скарби України на дотик

Нещодавно в Києві презентували перші в Україні тактильні артальбоми про культурні скарби нашої країни і світу для людей із порушенням зору, інформує «ZN.UA».

Ці альбоми незабаром отримають п’ять спеціалізованих шкіл, де навчаються діти з інвалідністю по зору, в Києві, Львові Харкові, Одесі й на Волині.

“Я навчалася в звичайній школі. І коли вчителі приносили якісь ілюстрації чи картини, я просто їх не бачила, — ділиться голова громадської організації “Боротьба за права” Юлія Сачук, яка має інвалідність по зору. — Думала, що мистецтво — це не для мене. Аж поки не побачила за кордоном, як можна його адаптувати мистецтво, зробити доступним для незрячих людей”.

Пізніше, уже працюючи у сфері захисту прав людини, Юлію шокувало, що в спеціалізованих школах майже немає матеріалів, які допомагають незрячим дітям скласти уявлення про світ. На уроках географії, історії, біології користувалися рельєфно-графічними матеріалами, які збереглися ще… з 70–80-х років. До 2012 року в класах не було сучасної карти України! Школярі навчалися за старими — картами Радянського Союзу…

За донорські кошти й сприяння волонтерів, Юлія Сачук із друзями й колегами ініціювала створення спочатку доступної для незрячих людей сучасної карти України, потім — схеми Київського метрополітену (яка нині є на кожній станції метро), а згодом — і атласу світу.

“Нарешті дійшли руки й до мистецтва”, — радісно усміхається моя співрозмовниця і показує щойно з друку два артальбоми “Скарби культури. Світ” і “Скарби культури. Україна” з тактильними зображеннями мистецьких творів у техніці тифлографіки, а також їх описи шрифтом Брайля.

Деяких сторінок альбому зі зразками світової культури бракувало — колеги з порушеннями зору взяли їх на “тестування”. Така інклюзивна взаємодія, коли до розробки продукту від самого початку долучаються ті, для кого, власне, й створюється цей продукт, є найефективнішою, вважає Юлія Сачук. У формуванні списку з 30 бажаних експонатів брали участь учні, музейні поціновувачі, які мають інвалідність по зору, тифлопедагоги й інші.

До артальбомів увійшли зразки мозаїки “Богоматір Оранта”, скульптура Пінзеля, картини Васильківського, Мурашка, Яблонської, барокове гаптування, петриківський розпис, гуцульська кераміка.

Подібних мистецьких об’єктів в Україні дуже мало. Ці альбоми безоплатно передадуть спеціалізованим школам.

До слова, один такий альбом із 15–17 творів культури коштує близько 15 тисяч гривень: це вартість не тільки друку, а й усієї роботи, а це — комунікація з музеями, відбір експонатів, створення описів, підготовка до друку.

Активісти з ГО “Боротьба за права” нині шукають кошти для друку додаткових примірників — для музеїв, бібліотек, реабілітаційних центрів. Макети альбомів вони готові безоплатно передати людям та організаціям, які хочуть і можуть їх надрукувати.

“Незрячі люди дивляться картину на дотик. Дивляться! Я закликаю вживати це слово і не боятися”, — наполягає Юлія Сачук.

“Твір пізнається поступово: якщо не поділяти його на частини, щоб потім зібрати цілісний образ, твору мистецтва не осягнеш”, — переконана й фахівчиня відділу музейно-освітньої роботи Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Ольга Гончаренко, яка впродовж кількох місяців спілкувалася з українськими музеями. Запит на культуру можна виховувати, а для цього просто треба усунути бар’єри, які, зокрема, людям з інвалідністю заважають знайомитися з мистецтвом, вважає пані Ольга.

Загалом музеями і культурними закладами цікавляться не більше 5–10 % людей, разом із тими, хто має інвалідність. Про це каже провідна наукова співробітниця відділу архівів НЦНК “Музей Івана Гончара” Юлія Патлань: “Люди різні, музеї різні. Наприклад, у плані архітектурної доступності найтяжче людям на візках. Деякі незрячі побоюються візуальних музеїв, бо не мають позитивного досвіду того, що в музеї можна почути цікаву розповідь чи оглянути макети музейних предметів. Але якщо музей привітний готовий спілкуватися з різними людьми, пропонує пізнавати нове — тоді люди підуть, і незрячі, і зрячі”.

Якщо фізичні можливості в людей не рівні, то ця нерівність має компенсуватися доступністю й інклюзивністю, вважає Юлія Патлань. Ідеться і про марковану територію, яка допоможе зорієнтуватись у просторі. А для цього потрібно розв’язати проблему всіх пам’яток архітектури: наскільки реально й можливо їх адаптувати і архітектурно змінювати.

Також на вході має бути велика тактильна карта, якою можна без обмежень скористатися. Біля кожної важливої пам’ятки рекомендують розміщати 3D-модель об’єкта.

Для відвідувачів, які мають порушення слуху, обов’язково мають бути відеогіди жестовою мовою. Для незрячих — тактильна наочність, аудіоопис.

Торкатися творів живопису немає ні сенсу, ні потреби, бо є аудіоопис і рельєфно-крапкова копія на А4 з інформацією шрифтом Брайля, яку кожному відвідувачеві дають у руки.

Рекомендовано формувати невеличкі екскурсійні групи, щоб забезпечити повноцінне спілкування, максимально повне розуміння твору. Дуже часто влаштовують тактильні тури, коли відвідувачам дають рукавички і дозволяють узяти в руки оригінальну скульптуру.

До слова, для незрячих доступна екскурсія, коли вони можуть отримати не лише словесну інформацію, а й задіяти якомога більше органів чуття: їм дають можливість понюхати предмет, відчути текстуру, матеріал, з якого його зроблено, якщо є можливість — скуштувати на смак тощо.

Світові й українські музеї пропонують багато різних послуг. Але все починається з розуміння, чи зможе відвідувач самостійно може дійти до музею з найближчої зупинки громадського транспорту, чи застосовані принципи універсального дизайну, коли дизайн предметів, середовища, програм та послуг максимально безпечні й комфортні для використання. Бо те, що зручно для незрячої людини, — зручно і для дітей, і для старших людей, які вже не дуже добре бачать, і для будь-кого з нас.

“Найголовніше – кожен працівник музею, від директора до касира, повинен розуміти, що ми працюємо для людей”, — наголошує Ольга Гончаренко.

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах програми “Інклюзивне мистецтво”

Ірина Виртосу