Колишній військовий сапер Владислав Єщенко, який втратив зір на війні (ліворуч із собакою), та незрячий кінолог-інструктор Сергій Гаврилюк (праворуч) під час прогулянки з собакою-поводирем у Межигір’ї. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Прогулянку у Межигір’ї з собаками-поводирями ветерани, які втратили зір на війні, називають “приємним досвідом” та “новим диханням”. Цю зустріч з кінологами та собаками організувала громадська ініціатива, яка працює з людьми з інвалідністю зору. Про досвід тактильного знайомства ветеранів із собаками — у фоторепортажі Суспільного.
***
Олеся Перепеченко привезла у Межигір’я групу незрячих для знайомства з собаками-поводирями. Серед них троє ветеранів, які втратили зір на війні — Влад, Денис та Андрій, а також цивільні, що постраждали внаслідок бойових дій. Олеся працює виконавчою директоркою Всеукраїнської ліги організацій людей з інвалідністю зору “Сучасний погляд”. Жінка втратила центральний зір понад 30-ть років тому, коли отримала ускладнення після захворювання на грип. Частково у неї залишився периферійний.
На території заповідника гостей зустрічають кінологи з собаками, поводир Сергій Гаврилюк та Ганна — жінка з інвалідністю зору, яка займається розвитком собак-поводирів в Україні ще з 2019-го. Тоді українські військові привезли вже навчених собак з США, щоб долучити їх до реабілітації незрячих ветеранів АТО. Саме тоді Олеся і Ганна познайомились, а з початком повномасштабного вторгнення їхня співпраця розширилась.
Ветеранів, які втратили зір на війні — Дениса, Андрія та Влада (на фото з центру направо), зустрічають кінологи та організатори прогулянки з собаками. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Владислав Єщенко на війні втратив зір та частково слух. До повномасштабного вторгнення він працював демінером у гуманітарній організації, очищав від мін території Донецької та Луганської областей. У лютому ж 2022-го вступив до лав ЗСУ на посаду сапера. У серпні того ж року отримав поранення, опіки та зазнав контузії. Владислав каже: у той день мали ліквідувати боєприпаси, одночасно вибухнули понад 80-ть протипіхотних мін.
Нині Єщенко — директор благодійного фонду “Побачимо перемогу”. Він допомагає пораненим військовослужбовцям, які так само як і він втратили зір. Про зустріч з собаками-поводирями каже: “Мені сподобався цей день з собаками. Ми зараз думаємо над якоюсь подібною ініціативою у нашому фонді”.
Директор благодійного фонду “Побачимо перемогу” Владислав Єщенко (в центрі) служив сапером у ЗСУ. Через підрив великої кількості протипіхотних мін втратив зір і частково слух. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Собаки, яких кінологи тренують, щоб ті могли стати поводирями для ветеранів та цивільних, які втратили або частково втратили зір. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Кінолог-інструктор Сергій Гаврилюк (в центрі) знайомить групу з собакою-поводирем. Праворуч — Ганна, яка також займається питанням розвитку собак-поводирів в Україні. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Денис Абдулін записався добровольцем у військо з перших днів повномасштабного вторгнення. Служив у 115-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. Навесні 2022-го його підрозділ обороняв позиції поблизу Сєвєродонецька на Луганщині. Денис розповідає, що поранення отримав у травні того ж року: “Півтора місяця в окопах і на “нулі”, пережив купу обстрілів і бойових завдань, а тут просто заходив у будівлю. Позаду мене була скляна стіна на веранді. Нас запримітили російські військові, мабуть, з дрона. Почали бити туди з артилерії. З першого “прильоту” у нас п’ятьох поклало. Мені залетів осколок під каску: під ліве вухо зайшов, а вийшов через праве око. Я тоді відчув, наче в мене очі з вогнем вилетіли просто. Не розумів, що відбувалося. Живий залишився завдяки хлопцям, вони мене витягли”.
Через фонд Влада Єщенко Денис познайомився з Олесею, а та запросила його на програму реабілітації. Коли від часу поранення минув вже рік Денис взяв до рук тростину і почав вчитись ходити самостійно. “Завдяки цій організації і їхнім підходам я нарешті відчув, що можна робити щось самостійно, — каже ветеран. — І знову почав користуватись мобільним телефоном”.
Військовий Денис Абдулін втратив зір після поранення під Сєвєродонецьком. Уламок пройшов через його вухо й око. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Після знайомства з собаками-поводирями Денис задумався чи не завести й собі такого друга і помічника: “Поводир — краще тростини. Думаю, зможу так і дитину у садочок, наприклад, колись вже відводити. До війни я постійно сина сам водив, а зараз не можу”.
Олеся Перепеченко, яка нині опікується ветеранами та цивільними, постраждалими від війни, сама востаннє могла бачити понад 30-ть років тому. Вона втратила центральний зір через ускладнення від грипу. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Колишній військовий Андрій, який у Межигір’я на реабілітацію приїхав з Борисполя, вчиться тримати собаку-поводиря. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Людмила Норець потрапила під ракетний обстріл у листопаді минулого року у Вишгороді. “Я була на роботі, працювала заступником директора територіальних центрів соціального обслуговування, — розповідає жінка. — Центр знаходився у підвальному приміщенні на вулиці Грушевській. Ракета влучила в мій кабінет. Нас троє людей тоді постраждало, але найважчі поранення отримала я. Зараз маю інвалідність першої групи”.
Людмила перенесла 13 операцій і очікує ще одну чи дві. Каже: “Реабілітації у мене не було ніякої. Я, якщо чесно, навіть не знаю як і де такі речі шукати, куди звертатись”.
Кінолог підводить собаку-поводиря, щоб познайомити з незрячими людьми. Такі спеціально навчені собаки можуть допомогти людям з інвалідністю зору краще переміщатись та орієнтуватись у просторі. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Людмила втратила здатність бачити через російський ракетний обстріл у Вишгороді. Ракета влучила прямо у робочий кабінет жінки. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Діти Людмили, розповідає жінка, знайшли інформацію про фонд “Сучасний погляд”. Так жінка познайомилась з психологинею та очільницею фонду Олесею: “Вона мене запросила у Київ, подарувала тростинку, дала пару уроків як з нею поводитись. Мені тоді було важко усвідомити, що я стала незрячою. Що “незряча” — це про мене”.
Жінці й досі важко змиритися з травмою: “Важко бути наодинці з бідою. Але сьогодні я отримала масу задоволення від спілкування з такими людьми, як я. Почула багато для себе нового, завела знайомства”.
Досвід спілкування з собаками Людмила теж називає позитивним: “Думаю, коли у тебе є собака, це полегшує життя. Не у всіх є рідні, які можуть допомогти, а собака буде завжди поряд”.
Людмила задоволена, що приїхала у Межигір’я, зустрілась з іншими незрячими та познайомилась з новими людьми, з ким можна поділитись схожими проблемами. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Сергій Гаврилюк — кінолог-інструктор. На початку 1990-х працював столяром. “На свердлильному верстаті порвався ремінь і мені вдарило по очах, — розповідає Сергій. — Я не бачив два роки взагалі. Потім поїхав в США, де мені зробили операцію, став трохи бачити. За сім років зір знову пропав, повторили операцію, але результат вже був гіршим”. У 2004-му чоловік втратив зір незворотно.
Для фондів реабілітації він допомагає тренувати собак: “Зараз у нас другий рівень програми тренувань. Ми ходимо з собачками по 20 кілометрів за день і більше. Це для того, щоб собака адаптувалась біля незрячої людини та поводилася спокійно. Тоді працювати з ними на третьому рівні буде значно легше”.
З однією з собак-поводирів Сергій піднімався на Говерлу. Каже, любить багато ходити, і собаки теж, але головне — навантаження на собак, як і на людину, треба збільшувати поступово.
Не дивлячись на незрячість, з якою Сергій Гаврилюк живе понад 20 років, чоловік постійно шукає нові шляхи адаптації, а також давно знайомий з методом собак-поводирів для людей з інвалідністю зору. Зараз він як інструктор допомагає тренувати собак для ветеранів та цивільних, які втратили зір під час війни. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Після знайомства з собаками-поводирями колишній військовий Денис (ліворуч) задумався чи не завести й собі такого друга і помічника. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Директорка фонду Олеся Перепеченко каже, спочатку скептично ставилась до такого роду реабілітації, але зараз змінила думку. Проте додає: щоб ініціатива розвивалась фахові собаки собаки-поводирі мають бути народжені від спадкових собак-поводирів. “Це має бути династія, — каже психологиня. — І це досить довгий період, але якщо не починати робити це вже, процес так ніколи й не почнеться. Треба також адвокатувати питання собак-поводирів, створення їхньої школи, щоб незрячі ветерани мали змогу взяли таку собаку, а не шукати кошти на її покупку. Це також і питання державної підтримки”.
Зараз в Україні такі ініціативи точкові. Собак-поводирів тільки починають генетично виводити, виховувати й тренувати. “Відчуття шикарні, релакс — каже Олеся, коли гладить по спині одну з собак. — Але, щоб ходити з такою як поводирем, треба навчитись відчувати й розуміти її. Коли сказали відвести мене до лавочки, то вона довела і носом показала де лавочка, але я її не зрозуміла. Цьому треба ще вчитись”.
Собаки, каже Олеся, це ще й антидепресант: “Якщо ти не в настрої й не хочеш вийти прогулятись, собака скаже: ні, дорогенька, пішли. І ти виходиш і вигулюєш, а заодно і сама перезавантажуєшся”.
Директорка фонду “Сучасний погляд” Олеся Перепеченко спочатку скептично ставилась до реабілітації та адаптації за допомогою собак-поводирів для незрячих, але за роки роботи у цьому напрямку змінила думку. Фото: Тетяна Джафарова/Суспільне
Дарина Коломієць