Життя сліпих в Скандинавії

Скандинавські держави мають історичний досвід вирішення соціальних питань, в тому числі щодо розв’язання проблем інвалідів. Ідеал, якого там прагнуть, не надання тростини чи інвалідного візка всім, хто цього потребує, а створення їм умов життя на рівні так званого «нормального існування».

Уже в XIII столітті в Норвегії було видано повеління всім селянам прихищати і годувати бідних чи знедолених. Пізніше роль добродійника перебрала на себе церква, однак незабаром і світська влада почала турбуватися про інвалідів та нужденних.

Освітній статут від 1881 року в цій країні зобов’язував направляти сліпих, глухих та розумово відсталих дітей до спеціальних шкіл. Інвалідність трактувалася як цілковита нездатність до праці і самостійного життя.

І майже через століття, в 1967 році, Норвезький парламент (Стортинг) визнав право людей з фізичними чи психічними обмеженнями на право вибору такого способу життя, як і здорові люди.

Всі рівні

Поступово розпочався прийом дітей-інвалідів до загальноосвітніх шкіл. Це було викликано двома причинами: аби вони могли користуватися тими ж правами, що й здорові люди, і щоб учні зрозуміли, що є в спільноті й інші люди, яких не можна виштовхувати на узбіччя життя.

Але цим справа не обмежилась. Вельми залюблені в зимовий спорт норвежці не могли позбавити і інвалідів цього задоволення. Відомо, що з давніх часів кожен норвежець їздить на лижах. Отож, незрячий Елінг Стордал створив лижну трасу спеціально для сліпих, яка пізніше була пристосована для всіх лижників-інвалідів.

В Швеції «Жити як усі» стало гаслом інвалідів. Дехто скаже: так легко говорити в багатій високо розвиненій країні, яка протягом 200 років не вела жодної війни. Тому тут з матеріального добробуту більшою чи меншою мірою користаються також і люди з обмеженими можливостями здоров’я.

Надання соціальної та медичної допомоги своїм громадянам в країні цілком взяли на себе держава і місцеве самоврядування. Так відбувається з шістнадцятого століття.

Тут 69 відсотків анкетованих дорослих шведів запевняють, що не заперечували б проти незрячого партнера, а для 83 відсотків контакти з незрячими не становлять жодних труднощів. Жінки відвертіші: 76 із 100 не проти взяти шлюб зі сліпим.

Ця анкета розкриває високий ступінь сприйняття незрячих в суспільстві. Чи не спричинило до цього часом призначення в 1985 році міністром соціальної політики і родини незрячого? Хоча приблизно в ці ж роки і у Великій Британії незрячий Девід Бланкет обіймав міністерську посаду, але ставлення до сліпих там інше.

Нікому в Швеції не перехопило подиху, коли глава тодішнього соціал-демократичного уряду Олаф Пальме запропонував крісло міністра сліпому з дитинства Бенгту Ліндквісту. Перед цим він був депутатом Шведського парламенту протягом кількох скликань. Його діяльність на посаді міністра була досить плідною.

Послідовно рухаючись до інтеграції інвалідів в суспільство, шведи мають тільки одну спеціальну школу для сліпих, яка слугує як центр підготовки учителів і приймає незрячих дітей дошкільного віку. Існує також навчальний заклад для сліпих дітей з додатковими вадами. І така система освіти у всіх Скандинавських країнах.

Ще не так давно в Данії, як і в інших країнах, незрячі були приречені на жебрацтво. Пожертви мали заспокоювати сумління здорових і багатих. Але вже 1811 року в Копенгагені була відкрита перша приватна школа для сліпих дітей, через 27 років після створення такого закладу в Парижі, першого в світі.

В 1969 р. Данський парламент прийняв закон, що визначав правила освіти людей з фізичними вадами. З того часу всі діти одержали право відвідувати загальноосвітні школи. Це підігріло полеміку, яка тривала в Товаристві сліпих уже впродовж п’яти років. Деякі його члени вважали, що незрячі вимагають особливого підходу до себе, тому спільне навчання зі здоровими дітьми їм зашкодить.

Нове законодавство 1881 року поклало край суперечкам, ввівши спеціальну освіту в загальноосвітніх школах. Тобто можливість застосування відмінних методик для учнів, які цього потребують.

Здавалось би, в такій невеликій країні як Данія, легко забезпечити всім охочим незрячим доступ до бібліотек та спортивних реабілітаційних центрів. Однак вік 80 відсотків данських незрячих – 60 років. Це створює специфічні проблеми. Належить спочатку задовольняти елементарні потреби людей літнього віку, які до того ж не бачать.

Бібліотеки безплатні, загальнодоступні, але тільки 10 відсотків незрячих володіють шрифтом Брайля. Це спричинило поширення озвученої літератури.

Ще данські незрячі нарікають на проблеми спілкування. Державна бібліотека видає два рази на тиждень «озвучену газету», яка дає змогу трьом тисячам читачів відстежувати актуальні події.

В їхньому розпорядженні не лише щоденна преса. Еротичний журнал «cupido» видає касетну версію для дорослих незрячих та їхніх партнерів і партнерок.

Але технічний прогрес не всім приносить користь. Незрячі, приміром, втрачають традиційні робочі місця телефоністів, бо їх замінює автоматика. З іншого боку, зростання безробіття теж ускладнює працевлаштування інвалідів.

Однак комп’ютери, без яких не може обійтись жоден працедавець, можуть обслуговувати сліпі і слабо зорі. Спеціальні програми збільшують літери на екрані монітора. Інші програми перетворюють текст на синтетичну мову або дають змогу друкувати його шрифтом Брайля. В Скандинавських країнах закон дозволяє інвалідам звертатися до служб зайнятості по допомогу в пошуках прийнятного заняття. Крім того, завдяки відповідним податковим системам працедавцям оплачується кожен договір, укладений з інвалідом, тим паче, що держава через соціальні фонди оплачує пристосування кожного робочого місця для потреб інвалідів. Однак, коли Скандинавські інваліди задоволені з доступу до суспільної активності – спорту, навчання, подорожей тощо, почуваються незатишно в своєму основному праві – праві на працю, хоча це стосується і багатьох інших суспільних груп.

В Скандинавських країнах вже ні в кого немає сумніву, що інваліди є такими ж самими людьми, з тими ж самими правами, прагненнями, проблемами і радощами. Однак такі підходи не знімають всіх проблем, хоча й трактують інвалідів на вищому раціональному рівні, дають їм змогу почуватися невід’ємною частиною спільноти і жити так, як всі інші.

За матеріалами ЗМІ. Іван Таран, заслужений журналіст України, газета «Промінь»