У цьому твердо переконаний 21-річний Сергій Ільницький, який, захищаючи Україну, втратив ногу, але не любов до життя
…Яскраво світило сонце, а на деревах весело щебетали пташки. Сергій, взявши під руку Оксану, крокував до батьківської хати, на порозі якої молодят чекали батьки хлопця — Валентина Вікторівна і Олександр Васильович…
– Що було далі — не знаю, — усміхається солдат контрактної служби Сергій Ільницький. — Я прокинувся від вибухів, зрозумівши, що нас накривають «Градами».
Хлопець швидко вискочив зі свого автомобіля і побіг до найближчого укриття. Та добігти не встиг: десятки осколків впялися у руку й ногу. Нестерпний біль пронизував усе тіло, кожну клітинку, від нього паморочилося в голові. Але юнак, долаючи біль, зумів проповзти кілька десятків метрів.
Народився Сергій у місті Баштанка, що на Миколаївщині. Після 9-го класу вступив до професійно-будівельного училища, по закінченні якого подався до війська.
— Обрав 79-ту високомобільну десантну бригаду, яка дислокується в Миколаєві, — говорить хлопець. — Отримав посаду водія, а навесні цього року нашу частину передислокували на Луганщину, де я проходив службу.
Сергій — надзвичайно скромна людина. Тому й говорить, що «проходив службу», а не воював. Насправді ж його підрозділ постійно знаходився в місцях, де на наших військовиків чатувала найбільша небезпека. Бо десантники в бою завжди попереду.
А ще вони несли службу на тих блокпостах, які були розташовані найближче до терористів і добре прострілювалися. Часто хлопцям у блакитних беретах доводилося супроводжувати автоколони з різними вантажами, зокрема і гуманітарними. Словом, солдату-контрактнику Сергію Ільницькому нудьгувати не довелося, оскільки в тилу не відсиджувався. Він і сьогодні був би серед бойових побратимів, аби не той клятий осколок «Граду».
Після поранення першу допомогу йому надали місцеві медики, а потім доправили до Дніпропетровської центральної клінічної лікарні, де хлопця прооперували і відразу спрямували до Головного військово-медичного клінічного госпіталю «ГВКЦ» МО України. Тут у відділенні гнійної хірургії йому зробили кілька операцій, чим врятували життя. А ось ногу зберегти не вдалося…
Йдучи на зустріч з Сергієм, я, чесно кажучи, з тривогою переступив поріг палати, сподіваючись побачити геть розгубленого юнака, що перебуває в глибокій депресії. Та побачив симпатичного хлопця, який привітно мені посміхався.
— Присядьте, — запросив він, киваючи на стілець біля ліжка. — Я зараз одягнуся, і ми вийдемо на вулицю.
Пропозицію допомогти з одяганням, ввічливо, але категорично відкинув, мовляв, і сам впораюся. І дійсно, вже за кілька хвилин ми спускалися сходами.
Під час нашої розмови хлопець щиро вразив мене: я не почув від нього жодної скарги, мовляв, мені лише двадцять «з хвостиком», а я вже інвалід.
— Шкода, що так сталося, — каже він. — Але я постраждав не в якійсь п’яній бійці, а захищаючи свою землю, свій народ. Попереду — ціле життя, яке я намагатимусь прожити цікаво, змістовно, з великою користю як для себе і своїх рідних, так і для країни. Тому і вступив улітку до Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, де здобуватиму освіту юриста. Мрію про кар’єру адвоката, щоб захищати людей. Кохаю гарну й добру дівчину Оксану, яка весь час, що я в госпіталі, доглядає мене. Як тільки підлікуюся як слід, одружимося. А поки що займаюся спортом, вчуся жити за новими правилами.
Сергій Ільницький щиро вдячний своїм бойовим побратимам Роману Коцану, Антону Антонюку, Євгену Вакуленку, з якими майже щодня спілкується по телефону. А також лікарям, медсестрам відділення гнійної хірургії, численним волонтерам, які відвідують його і решту поранених бійців.
— Живе, щире спілкування з людьми, з якими ще вчора не був знайомий, допомагає скоріше повернутися у стрій, — жартує юнак. — І я щиро вдячний їм за це!
Указом Президента України Петра Порошенка солдата Сергія Ільницького нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
