Олександр Охріменко (з ліва) з друзями на презентації протезів для ЗМІ
Минулої осені вітчизняні ЗМІ облетіла новина про те, що першим трьом українським учасникам АТО, які в ході бойових операцій втратили кінцівки рук, в Італії замість них поставили надтехнологічні міопротези. Серед цих бійців був і переяславець Олександр Охріменко (30 років). Про свою поїздку на Апенніни, а також те, що передувало їй, розповів на прохання нашого кореспондента.
Пішли в розвідку, потрапив на розтяжку
Олександр – корінний переяславець. Раніше закінчив місцеве профтехучилище і до війни працював будівельником. Коли ж військові події на Сході почали набирати оберти, пішов до міськрайонного військкомісаріату, подав заяву. І 21 березня 2014 року у першій хвилі мобілізації його забрали до ЗСУ. Десь років з дев’ять до цього він демобілізувався після проходження строкової служби в армії. Служив водієм-зв’язківцем. Тож певний досвід був. Проте та служба проходила в мирний час, тепер же розпочалася війна.
З близька
Як і багатьох переяславців, його забрали до 72-ї механізованої бригади. Спочатку була підготовка в Білій Церкві, потім – Запорізька область, і нарешті охоплений війною Донбас. За рік був в різних місцях, але найбільше служити довелося під Волновахою. І виконував роботу не лише зв’язківця. На війні, як на війні – бувало всякого. Найбільш страшно було, коли їх обстрілювали “градами”. Вага лише одного снаряду цієї зброї до 100 кг, а довжина 2,5 м. Має дуже велику руйнівну силу. За словами Охріменка, рятував лише глибокий бліндаж. Та й то, коли розривалися снаряди, було таке відчуття, що в середині все перевертається. Також виручав і бронежилет. Це було видно по слідах від осколків на ньому.
Запальничка береться легко
Олександр дуже неохоче згадує ту війну, всі труднощі пережиті на ній. Між тим розповів, що одного разу довелося піти в розвідку. Суцільної лінії розмежування тоді не було. На певній відстані одна від одної розташовувалися лише позиції, блокпости. Між ними, намагаючись бути непомітними, і ходили розвідники, диверсанти як з нашого боку, так і з боку ворога. Олександр з товаришами йшли в сутінках розосереджено, щоб у випадку обстрілу і тому подібного, не накрило всіх разом. Раптом в одному місці вибухнула розтяжка. З їхньої групи він був від неї найближче. Осколками сильно вразило ліву руку, а ще зачепило обличчя.
На протезування виділили 40 тисяч євро, а ще допомогли небайдужі
– Навіть і зараз не знаю, що воно вибухнуло, – говорить він, – чи граната, чи фугас. Хоч свідомості тоді і не втратив, больовий шок у мене був дуже сильний, заглушило. В голові запаморочилося. Чітко подій не пам’ятаю. Мене одразу ж відправили до госпіталю у Волноваху, але тут надали лише першу допомогу і відвезли до Запоріжжя. Там мені ампутували кінцівку руки. Очевидно, лікарі вирішили, що зберегти її неможливо.
Далі було лікування ще і в Ірпені. Там, крім іншого, його включили в число потребуючих протезування. Данні передали до державної служби, що опікується ветеранами АТО. А згодом представники цієї служби і запропонували поїздку до Італії в рамках проекту “Життя без меж”. Він реалізовувався спільно державою та волонтерами.
На протезування і двотижневу поїздку державою було надано близько 40 тис. євро. Крім того, друзі розмістили у соцмережах оголошення, що переяславцю потрібна фінансова підтримка. Олександр Охріменко дуже вдячний жителям Переяслава, сіл Пологи-Вергуни, Пологи-Яненки, Улянівка, Тарасівка та іншим, хто відгукнувся і допоміг.
В Сан Джовані Ротонді сподобалося все, якби ж ще інша мета поїздки
Сан Джовані Ротондо – привабливе місце для паломників та туристів
В аеропорту зустрівся з Андрієм Шарієнком з Білої Церкви та Олександром Піддубним з Полтавщини, які теж були учасниками АТО і потрапили до першої трійки на протезування. От з ними, двома супроводжуючими волонтерками з Києва, які були і перекладачками, і виконували різні організаційні функції, а ще з представником київського протезного заводу, на якому засновується центр з обслуговування міопротезів, і поїхали до Італії наприкінці серпня.
Саме протезування проходило у невеликому, але дуже мальовничому і старовинному містечку Сан Джовані Ротонда, що в гірській місцевості десь за 300 кілометрів на південь від Риму. Тут їх розмістили у комфортабельному готелі, що був у комплексі з госпіталем.
– Одразу ж всі ми відчули дуже гарне ставлення до себе лікарів, – розповів Олександр, – та й програма нашого перебування була складена чудово. До неї входили обстеження, масажі, водні процедури та інше. Спортивний зал було оснащено настільки сучасним устаткуванням, що це навіть важко уявити. З нами, з кожним індивідуально, працював тренер. Призначав, які вправи слід виконувати і таке інше, щоб активізувати м’язи руки. Власне, все це була підготовка до нашого протезування. А у вільний час для нас була культурна програма.
Я за кордоном вперше, тож все було дуже цікаво. У самому містечку немало цікавих історичних пам’яток. Та особливо воно знамените тим, що в минулому столітті тут жив святий монах-капуцин Піо. У нього були рани (стигмати) як у Ісуса Христа. Взагалі містечко з дуже сильними релігійними традиціями. Приїжджали до нас українці, які проживають в Італії. Одні нас зустріли ще в Римському аеропорту, а інші приїхали вже до госпіталю. Серед них і зовсім молоді люди з дітьми. Розповідали, що на прожиття заробляють. Та все ж, хоч деякі і живуть тут вже по довгу, ставлення до них, як до іноземців, залишається. Їздили купатися на Середземне та Адріатичне моря. Цікавими були екскурсії в Римі і таке інше. Все дуже сподобалося.
Кібер-рука має навіть електронні відчуття
Що ж до, власне, протезу, то Олександр говорить, що немає потреби носити його постійно на руці. Скажемо, до нашої редакції приніс його в сумці, а потім доволі швидко (2-3 хвилини) одягнув, щоб продемонструвати функціональні можливості. Дивно, але кібер-рука “ожила” настільки, що стало можливим не лише стискати чи розтискати її в цілому, а й окремі пальці, брати ними різні предмети. Причому розробники передбачили в ній своєрідні електронні відчуття, тобто, скажемо, керамічну чашку вона не роздавить, а стисне саме так, як потрібно. А допустиме навантаження на неї до 90 кілограмів. Але він не збирається її випробовувати аж настільки, адже протез дуже дорогий. Через електронні датчики керується імпульсами, що йдуть від скорочення м’язів природної руки. Працює на вбудованих акумуляторах, які заряджаються через спеціальний пристрій від розетки. Залежно від навантаження одного заряду може вистачити на день, пів дня.
– В побуті дуже допомагає, – говорить Олександр. – Також вже пробував їздити з нею за кермом автомобіля. Думаю, коли більше попрактикуюся, керувати стане легше. Телефонував якось Сашкові з Полтавщини, з яким їздив, так він говорить, що з таким же протезом вже навчився нормально їздити на мопеді. Ми у трьох, поки були в Італії, здружилися і зараз нерідко телефонуємо один одному. Адже і цікаво, і корисно обмінюватися досвідом в освоєнні протезів.
Слід також зазначити, що, крім всього іншого, електронний протез можна програмувати на виконання тих чи інших одноманітних функцій. Очевидно, за задумом його розробників це повинно допомагати у професійній діяльності. Проте, чим у подальшому хотів би займатися, Олександр особливо ще не думав. Розповів, що місяців зо два тому одружився. З майбутньою дружиною познайомився давно. Коли ж з ним на Сході сталася така трагедія, спочатку різні думки лізли в голову. Проте його дівчина виявилася дуже порядною людиною. Тепер разом будуватимуть своє майбутнє. Особисто він дивиться в нього з оптимізмом. Не втрачає бадьорості духу. Принаймні увесь час, поки ми бесідували, був дуже позитивним.
Леонід Мілютін