Марина Величук, у якої син і батько не ходячі, розповіла де бере сили щоб бути щасливою і красивою

28 вересня 2014 року Марина Величук повернулась в рідне село Киріївка, зали­шивши в Києві колишнє життя. З собою забрала сина інваліда. Цей день вона обра­ла не випадково, адже він передрікав їй щось хороше. Жінка каже, що долі точно ви­рішуються на небесах і вона зустріла Матвія, що підставив їй своє міцне чоловіче плече. Зараз родина Величуків виховує 6-річного спільного сина Потапа. А ще чо­ловік допомагає доглядати за 16-річним Миколою і батьком дружини – обоє чолові­ків прикуті до інвалідного візка.

Марина Величук проживає в Киріївці. Та був час, що розді­лив її життя на «до» і «після», як говорить Марина Петрівна. Вона мрія­ла стати вчителем географії, цей предмет в неї завжди «йшов» на п’ять. Поїхала до Ніжина. Та при складанні іспитів в неї не вистачило бала. 17-річна дівчина все ж стала студентом Ніжинського державно­го педагогічного університету ім. Миколи Гоголя, тільки отримала диплом вчителя біології. Це не те, ким хотіла бути, та все ж.

Навчання проходило в Новгород-Сіверському, де був філіал вищого на­вчального закладу. Вчилась заочно. Було в Марини ще одне прагнення – бути неза­лежною від батьків і самостійною. Поїхала до Києва і знайшла роботу, щоб оплачувати навчання. Працювала офіціантом, барменом, в торговельному центрі адміні­стратором магазину. За яку тільки роботу не бралася, аби мати свою копійку. А ще співала. В одному з кафе вечорами висту­пала поряд з викладачем вокалу інсти­туту Михайла Поплавського. Ще в шко­лі її голос помітила Галина Михайлівна Лойченко, заслужений вчитель, музичний керівник, і з перших класів вона виступа­ла на заходах.

А тоді зустріла чоловіка. Поєднали долі, відкрили бізнес, побудували новий дім. Перша вагітність подарувала крила батькам. Та на 26 тиждень, раніше строку, дитина на­родилась на світ. Тяжкі пологи, два тижні ре­анімації в лікарні. Потім знову півмісяця в ре­анімації патологічного відділення…

– Микола боровся за життя, як тільки міг. Мені спочатку не давали сина году­вати через резус конфлікт. А коли дозволили, то в нього з’явилась жага до жит­тя, ніби «ставав на ноги». В 4 місяці його стан погіршився, Микола постійно плакав, і нас знову госпіталізували. Виявили висо­кий внутрішньочерепний тиск. Поставили в голову шунт для відкачування рідини. Ми ще все сподівались, що це тимчасово і здоров’я в дитини налагодиться. А коли йому виповнився рік, лікарі сказали ДЦП (дитячий церебральний параліч). Не хоті­лося в це вірити. Раніше думали, що при­стосуємось до життя, як звичайні діти, та термін «До» зник з останніми сподівання­ми і наступив час «Після». Здаватися? Ні. Боротьба почалась.

Де ми з сином тільки не були: реабіліта­ції, екстрасенси, цілителі, діди, баби шептухи, костоправи. Щонеділі відвідувала церкву, носила дитину на причастя. Кругом тільки гроші з нас брали, але нічого не кращало. А тоді почули, що недалеко від Києва є такий Льоша Афганець. Він лікує від наркозалежності, алкоголізму, паління.

І до нього дітей возять з різними пробле­мами. Поїхали і ми. Він єдиний, хто сказав правду в обличчя: «Дівчино, не приїзди більше, забери гроші назад і не ображай­ся. Ну не можна допомогти твоїй дитині». Настало ніби протверезіння. Надій більше не шукали – нам жити такими, як є.

З чоловіком розлучилася. Не хотіла мар­нувати з ним своє життя. Залишила дім, що разом будували, все, що мене пов’язу­вало з ним і повернулася на Батьківщину, в Киріївку. Стала жити в будинку, який побу­дував ще мій дід Митрофан. Почала жит­тя з нуля. Рідний тато про сина забув і алі­ментів не платив, – розповідає Марина.

– Я думаю все, що з нами відбуваєть­ся, вирішується зверху. Саме там вирішу­ється, що буде з нами. Я повернулась додому ради дитини. Важко мені одній з си­ном було. В Миколи зір втрачений. Та тут, в рідному селі, я зустріла Матвія. Почали спілкуватися і з часом наші симпатії пе­реросли в міцну родину. В нас і весілля було. Ми його не дуже хотіли, батьки вирі­шили. Так в 2016 р. я і ста­ла Величук. Матвій мав ба­жання всиновити Миколу, та на той момент був живий рідний тато і я не хотіла об­ривати зв’язки батька з си­ном. А невдовзі він помер.

Будинок, який ми будували, шахрайським методом за­брали інші. Не жалкую за ним взагалі. Бог нам послав спільного сина Потапа.

Тільки цього разу я була обережною. Тоді я повністю довіряла лікарям і думала, що вони не можуть зробити щось погане. Як же я поми­лялась. Поїхала до Сосниці і Надія Веніамінівна мені порадила: «їдь або в Мену, або в Чернігів». В Мені мене направили до облас­ної лікарні, де моєї вимоги дотримались – кесарів роз­тин. Так друга дитина наро­дилась здоровою, – розпо­відає Марина.

Миколі 17 квітня ви­повнилось 16 ро­ків. Мама постій­но робить йому масажі рук і ніг. Це не допомагає покра­щити стан – щоб не гірша­ло. Руки в хлопця покрути­ло і він самостійно не їсть.

А ще він не говорить.

– За ним догляд ціло­добовий потрібен. Він не може розмовляти. Методом величезних зусиль ми навчили його вимовляти «так», «ні» і слово «мама». Саме слово «мама» в нього виходить найкраще. Якщо він хоче пити чи голодний, сам не скаже. Ми пита­ємо. Найбільше син любить слухати му­зику. Причому різну. Ще і підспівувати на­магається. Щось там мугикне по-своєму, – посміхається мама. – В мене Микола пер­ша дитина, тому порівнювати не було з ким. Він для нас звичайна дитина. Ніколи його не ховали від людей, – розповідає Марина.

А ще в родині Величуків проживає бать­ко Марини, Петро Борисович, і він теж прикутий до інвалідного візка вже 12 років. Батьки розі­йшлися на той момент, і Петро Борисович за­лишився один. Восени мину­лого року чо­ловік пере­ніс 4-й інсульт. Дякувати Богу, що через мі­сяць одна сто­рона тіла відно­вилась і тепер тато може сам поїсти. В бу­динку все при­лаштовано під нього. Він само­тужки у візку за допомогою од­нієї руки може дістатися з кім­нати до кухні, де є для нього столик. Ввімкне електрочайник, заварить чай і поп’є його з пе­чивом. А ось на вулицю самоту­жки не вибереться – тут потрібна допомо­га доньки та зятя.

– Змушую тата тренувати руку, робити різні вправи. Інакше не можна. Ми навчи­ли його користуватися комп’ютером, то він за ним проводить деякий час. Друзів у нього майже не залишилося. Тільки деякі товариші іноді заходять провідувати його. Та і державі інваліди нікому не потрібні. Візок дали, взуття і все. Ми в установі вже багато років написали заяву на ціпок, так його батьку ніхто не дав і досі. Раніше мо­єму сину давали памперси безкоштов­но, а зараз війна, ми навіть не нарікає­мо. Воїнам більше треба. Я також догля­даю за сином. На роботу не підеш, адже догляд цілодобовий. Тих коштів, що пла­тить держава, не вистачає на нормальне життя. Ліки постійно потрібні. Життя на­вчило бути фармацевтом. Вдома завжди тримаю запас в аптечці на випадок, адже коли вони знадобляться, то в селі їх ку­пити ніде. А таксі до Сосниці дорого, щоб поїхати за ними, – продовжує розмову Марина.

Попри двоє тяжкохворих в будинку, жін­ка гарно виглядає і тримає себе в формі. Її зовнішньому вигляду можна позаздри­ти. В свої майже 40 красуня має вагу 52 кг. Доглянута і попри всі труднощі жінка зі­знається, що вона щаслива!

– В моєму житті був період, що я два мі­сяці ходила до психолога. Вона мене тоді «пропісочила», – сміється Марина. Моя вага виросла майже до 80 кг. Її настано­ви я запам’ятала на все життя. «Жінка по­винна бути справжньою жінкою – гарною, привабливою, щасливою. Тоді вона ви­промінює тепло для родини, дітей. Якщо жінка нещаслива, згорьована, незадоволена собою, то і дитина буде нещасною та виросте не задоволена собою на все життя. Тоді зайнялась собою, скинула за­йве. Є продукти, які назавжди виключила зі свого раціону. Досі діє система обме­жень, – розповідає Марина.

Жінка взагалі цілеспрямована. Біля дому має город, де фаво­ритом серед вирощуваного є помідори. Коли настає літо, то за будь-якої можливості везе дітей до річки ку­патися. А тоді вночі закатує запаси на зиму. «Мою роботу за мене ніхто робити не буде, тому і доводиться так працюва­ти, адже літо швидкоплинне і треба вико­ристовувати час на повну.

Найбільше дякую долі за свого чоловіка Матвія. Саме завдяки йому і нашим спіль­ним зусиллям у нас зараз є наша роди­на і все, що ми маємо: затишний власний бу­динок, гарний дворик і маленьке господар­ство, у якому ми влас­ники і господарі.

Мій чоловік – май­стер на всі руки. У на­шому будинку зробив власними силами ре­монт інтер’єру, збуду­вав з нуля альтанку в дворі, зробив стеж­ку від порогу до тра­си, почав робити пан­дус, щоб звозити тата і сина на візках з поро­гу, але поки що не ви­стачає можливостей і часу.

Вже третій рік він працює в благоустрої села, один єдиний ро­бітник на все село.

На благо села ви­користовує власний трактор, щоб безко­штовно вивозити сміт­тя, возити бочку у ви­падку пожежі (він пожежник-волонтер) та в інших потребах. Окрім того, що допо­магає мені доглядати за двома людьми з ін­валідністю, ще й пра­цює офіційно, щоб за­безпечити родину, бо я не маю можливості працювати, на жаль.

Він моя опора в цьому житті. З ним ми разом, як одне ціле.

В нього золоті руки і золоте серце, дя­кую Богові за такого чоловіка.

До речі, менший синок не знає, що Коля усиновлений і чоловіку не рідний, бо ми ніколи про це йому не говорили. Діти ро­стуть обоє в однаковій любові, бо чоловік з першого дня любить Колю, як рідного, – розповідає щаслива жінка.

Наталія Матвієнко, “Вісті Сосниччини”

Gorod.cn.ua