«Щоб онуки знали, що дідо — не сцикло». Як воїн Петро Буряк пережив кілька клінічних смертей і знайшов сили боротися і волонтерити для ЗСУ (ВІДЕО)

Петро Буряк (Фото:платформа Характер)

40-річний Петро Буряк, захисник з 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, втратив під час повномасштабної війни обидві ноги, пальці рук і пережив декілька клінічних смертей. Він вчиться ходити на протезах, грає з донькою в футбол, волонтерить для війська і використовує для підтримки інших психологічну зброю — гумор, пише NV.

Його історію записала команда Характер — це платформа про українців, які надихають силою характеру, долаючи травми.

П’ять разів пережив клінічну смерть

Напередодні повномасштабної війни Петро був за кордоном. Він працював водієм-далекобійником, за роки роботи об’їздив 62 країни світу.

Коли почув по радіо новини про російське вторгнення, вирішив повертатися додому. Досвіду військової служби ніколи не мав.

Це лякало його дружину, та Петро на це відповів: «Я ж на фурі теж колись не їздив — мене навчили. І там навчуся».

Військкомат скерував чоловіка в частину 24-ї бригади, де він возив саперів. Там Петро одразу поставив умови побратимам — він не буде просто водієм, а постійно вчитиметься і працюватиме разом з ними, щоб виконувати бойові задачі.

Він воював на різних напрямках: Донецькому, Сєвєродонецькому, Запорізькому і Херсонському. Саме на останньому Петро наїхав на протитанкову міну. Йому відірвало пальці рук, ноги, розірвало сонну артерію і пошкодило шию.

Здавалось би, після такого не живуть. Але розвідники, які були поруч, встигли надати першу допомогу й відвезти до медиків — звідти Петра доставили гвинтокрилом до Миколаєва.

За добу, проведену в тамтешній лікарні, Петро двічі був у стані клінічної смерті, але лікарям вдалось його врятувати.

Наступного дня його разом з іншими військовими перевозили до Одеси автомобілями. Клінічна смерть наставала і там — один раз в дорозі й двічі в Одеській лікарні, після чого Петро впав у тритижневу кому.

Воїн зміг вийти з неї.

Плакав від щастя, коли став на ноги

Реабілітація Петра після такого складного поранення проходила очікувано важко.

Після виходу з коми він не міг рухатись: ні підняти руки, ні сісти в колісний візок, ні самостійно посунутись.

Під час реабілітації / Фото: З архіву Петра Буряка

Та Петро не здавався. Поступово намагався розробляти кінцівки спеціальними фізичними вправами, а згодом потрапив до центру протезування і реабілітації Superhumans, залишивши заявку на його сайті.

Там команда професіоналів безкоштовно допомогла йому з реабілітацією.

Перед тим, як отримати свої перші протези, Петро провів у колісному візку пів року.

Чоловік пригадує свої відчуття, коли вперше став на тренувальні короткі протези в Німеччині: «Сльози текли від радості — я став на ноги! І я більше зможу робити».

Найбільше Петро хотів бути мобільним і мати можливість допомагати іншим захисникам та цивільним. Наприклад, він хоче самостійно привозити гуманітарну допомогу з-за кордону.

«Так, роботи в мене багато. І над собою, і над ходою, і вчитися багато. Але я більше зможу допомагати хлопцям. Я більше зможу зробити для нас всіх щось, щоб краще країна була», — каже захисник.

Та на цьому воїн не зупиняється. Він переконаний: «Зараз ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Третього варіанту немає».

Тому він заснував благодійну організацію Незламні воїни, через яку збирає кошти на автомобілі, дрони та інші потреби військових.

«Хлопцям медицина потрібна, турнікети дуже потрібні у великих кількостях, автомобілі, щоб поранених вивозити — це є життя», — каже Петро, пояснюючи, чому важливо регулярно донатити хоча б маленькі суми.

Грає з донькою в футбол

Побратимів Петра вражає його незламність, адже він не впав духом, незважаючи ні на що. Він знаходить в собі сили допомагати їм і навіть грати з донькою у футбол.

Хоча сам чоловік не бачить в цьому нічого надзвичайного. Він знає, для чого тримається, і вважає, що усім українцям зараз потрібно об’єднатись, аби знищити ворога.

Петро навчився грати у футбол на протезах / Фото: платформа Характер

«Якщо я впаду духом, то кому добре зроблю? Я доб’ю дружину, доб’ю сім’ю. Гнити буду, бо рани не будуть загоюватись. А так у мене є ціль, і до неї треба йти», — каже захисник.

«Щоб онуки знали, що дідо — не сцикло», — додає він.

Діана Жвінкліс, Софія Пилипенко

Редактор: Микола Піддубний