Треба вірити в себе

Треба вірити в себе. наталія колесова, пандус, танці, інвалід, інвалідність, person, black and white, human face, clothing, smile. A girl holding a book

Треба вірити в себе. наталія колесова, пандус, танці, інвалід, інвалідність

Коли 1996 року рівнянка Наталія Колесова потрапила в автомобільну аварію, думала, ніколи вже не зможе жити так, як раніше. Майже нерухома, зневірена, вона два роки була прикута до ліжка, вважаючи себе тягарем для рідних.

— Донька підходила, брала за руку і просила піти у зоопарк. Мені було так боляче, що не могла їй навіть нічого відповісти, — розповідає пані Наталія. — А так хотілося бути повноцінною мамою, вчителювати, як колись. Часто телефонували батьки колишніх учнів, колеги, які просили повернутися до школи. Обіцяли встановити при вході пандус. Але навіть коли стала почуватися краще, не полишали думки, як діти сприйматимуть те, що я інвалід. Не могла переступити через це й вийти за межі чотирьох стін… Усе змінив візит доброї знайомої, старшої за віком, яка сказала: «Маєш змиритися з усім і жити далі».

Тоді й вирішила Наталія Колесова не здаватися — почала давати приватні уроки з іноземної мови.

— Сама куховарила, навіть за квітами на обійсті доглядала без сторонньої допомоги, — усміхається Наталія. — У домі встановили пандуси, дещо переобладнали. Я безмежно вдячна своєму чоловікові за підтримку, вона дуже багато для мене значить…

Аби більше бувати серед людей, Наталія просила чоловіка відвозити її до Центру зайнятості — на так звані ярмарки професій.

— У Центрі були мої координати: раптом знайдеться для мене вакансія, — веде далі жінка. — Невдовзі мені зателефонували із пропозицією вести тренінги від організації «Територія бізнесу». На співбесіду запросили через півтори години. У мене не було ні резюме, ні підходящого одягу. Та все одно роботу отримала! Нині, крім цієї, працюю ще на трьох. Зокрема, очолюю Громадську лігу інвалідів Рівненщини. А ще маю багато захоплень.

Кілька років тому в оселі Колесових пролунав телефонний дзвінок, який знову змінив життя цієї родини. Подружжя спортсменів Надії та Івана Сіваків запропонували Наталії займатися танцями.

— Надія тоді була вагітна, тож Вані не було пари в танцях, — розповідає Наталія. — Їхню ідею сприйняла скептично. Не могла уявити, як це — танцювати на візку? Але коли побачила танці досвідчених спортсменів, була приголомшена красивим видовищем. Спершу багато чого не виходило — бува, танцюю в одну сторону, а візок — в іншу. Але захопилася і домоглася свого.

Коли пара спортсменів Сіваків знову об’єдналася (на жаль, торік Надії Сівак — багаторазової чемпіонки світу та Європи з бальних танців на візках —не стало) Наталія Колесова залишилася без партнера. Тоді тренер запропонувала створити так звану комбіновану танцювальну пару і запросила на заняття свого знайомого Андрія Толстого.

— Уже з першого дня стало зрозуміло, що ми відчуваємо одне одного, — згадує Наталія. — На свій перший чемпіонат світу приїхала на новому візку, який опанувала за три дні. Там, у Німеччині, ми дійшли до фіналу. Потім тричі ставали чемпіонами Кубка світу та чотири рази чемпіонами України. Як учасники змагань побували у багатьох країнах. Так здійснилася моя мрія про подорожі…

Наталія разом зі своєю мамою започаткувала міні-ательє. Шиють тут і сукні для виступів.

— Я навчилася створювати себе такою, якою хочу бачити, і в сім’ї, і на роботі, — каже Наталія Колесова. — В будь-якій сфері діяльності прагну успіху. Своїм прикладом намагаюся переконати інших у тому, що інвалідність не позбавляє можливості самореалізації. Звісно, дуже хотіла б повернути рухливість. Якщо медицина дасть колись такий шанс — використаю його! Зараз мрію створити Центр розвитку особистості, де б люди з обмеженими можливостями могли безкоштовно займатися тим, що їм до вподоби.

Надія Адамчук

Рівненська область

Фото автора

«Сільські Вісті»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*