Її життя почалось наново 1 квітня 2022 року. Як жінка вижила у Маріуполі, а зараз допомагає дітям з особливими освітніми потребами (ФОТО)

Анна Сілаєва вже двічі рятувалася з російської окупації: у 2015 році разом з дітьми під обстрілами виїхала з села у Тельманівському районі, а у 2022 місяць прожила у підвалі маріупольської школи, де довелося стати відповідальною за організацію побуту понад трьох сотень людей. Анна розповіла сайту 0629, навіщо після евакуації до столиці вона пішла вчитися одразу на два факультети педагогічного університету і чому хоче присвятити себе допомозі дітям з особливими освітніми потребами.

Діти: свої та чужі

Про 4 місяці в окупації, які довелося пережити Анні з двома дітьми на початку російської агресії, вона досі згадує з жахом: на власні очі їй довелося бачити, як голодували люди, що опинилися у заручниках окупантів.

“Тоді дуже довго у нас просто не було можливості виїхати: щоб створити потрібну картинку, окупанти просто не випускали людей з населених пунктів, – згадує Анна. – Щоб виїхати, треба було добре підготуватися. У мене діти — астматики, довелося робити їм довідки від тих лікарів, що потрібно особливе лікування. Бо там дійсно не було можливості: розбиті лікарні, дефіцит ліків, відсутність фахівців… Під час евакуації ми потрапили під обстріл, я дітей ховала у машині, щоб в них уламки не потрапили. Тоді ми врятувалися дивом…”

Анна каже, що попри те, що родина її чоловіка мала власне фермерське господарство, навіть у них справи йшли дуже погано — люди там катастрофічно збідніли, а взимку у селі, фактично оточеному та відрізаному від світу, почався справжній голод. Родина втратила майже усе.

“Я бачила, як люди в селі пухли від голоду… Це був такий жахливий період. Там не було і не могло бути майбутнього, тому, як тільки змогла, я поїхала. І навіть не розглядала, що буду там жити під прапором росії,” – каже жінка.

Вже у Маріуполі, де родина вирішила оселитися, Анна намагалася стабілізувати емоційний стан дітей, які важко пережили ті часи. Старший замкнувся, уникав спілкування, відчував тривогу. Тому жінка повела дітей до однієї з благодійних організацій, де з малими проводили сеанси малювання та арттерапії.

“Чоловік був постійно у рейсах за кордоном, а я займалася дітьми. Спочатку тільки своїми, а потім стала запрошувати їхніх друзів: організовувала туристичні поїздки, походи до театру, ми малювали, брали участь у різних конкурсах, виставках. Мені подобався цей напрямок: можна було побачити, як діти виходять з кризи, де опинилися через реалії війни”.

Поки діти були маленькі, Анна працювала у дитячому садочку, щоб бути ближче до них. Як пішли до школи — стала вести гурток там на волонтерських засадах. Роззнайомилася з батьками, дітьми різного віку, залюбки долучала їх до різного роду творчих проєктів.

“Пізніше я вже повноцінно стала працювати у школі: маючи економічну освіту, займалася закупівлями. А ще – працювала асистентом у групі подовженого дня з дівчинкою, яка навчалася за програмою інклюзивного навчання, – розповідає Анна. – Я настільки закохалася в ідею інклюзії, що вже тоді вирішила йти навчатися саме за цим фахом. А потім почалася велика війна…”

Лікуватися разом

Анна зараз навчається на двох факультетах у Національному педагогічному університеті імені Драгоманова: закінчила перший рік магістратури за фахом психологія, інклюзивна освіта, логопедія, також вона вчиться на вчителя початкових класів в інклюзивному середовищі.

“Росія забрала в мене два будинки, які були зароблені потом та кров’ю: перед великою війною ми витратили накопичені кошти на невеличку хатку в Сартані. Хотіли, щоб діти зростали у родинному домі, – каже Анна. – Але зараз вкладати гроші я готова тільки у навчання. Буду тягнути, не знаю як, але маю закінчити та отримати можливість допомагати дітям”.

Анна вже працює у звичайній київській школі, асистентом вчителя у п’ятому класі, де є дві дитини, що офіційно мають висновок щодо інклюзивного навчання. Але, каже Анна, її турботи і допомоги потребують багато школярів. Особливо зараз, коли стрес через війну мають усі діти.

“Можливо, комусь здається, що це дуже маленька роль. Але якщо є такі діти, які потребують моєї уваги, я задоволенням їм допомагаю, – каже Анна. – Також я працювала в центрі “Я Маріуполь” — у нас була своєрідна жіноча терапевтична група: різні майстер-класи, мистецькі та патріотичні заходи. Дуже люблю такі речі. Зараз також маю групу, де вже працюю як психолог з жінками з різних міст, не тільки Маріуполя. Там, буває, розповідають дуже страшні історії, але це є своєрідним лікуванням. Я і сама лікуюся разом з тими жінками. І можу їм допомогти, бо знаю, про що вони кажуть”.

Анна зізнається, що за її досвідом, лікує не час. Лікують люди — один одного, разом, спільно. Вона кілька разів на місяць ходить до військового шпиталю, щоб поговорити та попіклуватися про поранених. Намагається не залишатися на самоті, “обростати людьми”, як вона каже.

“ І десь щось забувається у відносно мирному Києві. Але мені все ж важлива ця діяльність, що я можу бути корисною суспільству. Мене це лікує, для мене це терапевтично, – зізнається жінка. – Перший рік після того місяця в Маріуполі ні я, ні діти нікуди не ходили. Я “заїдала” стрес, складно налагоджувала спілкування. А потім я зрозуміла, що не можу без людей. І це мене насправді врятувало”.

Випробування голодом

Анна може розповідати й про свій досвід вже другої окупації. Хоча спочатку це було нелегко, бо місяць перебування разом з дітьми у підвалі школи був наповнений трагедіями, смертями, невідомістю, страхами та голодом.

“У Сартані все було чутно вже о другій годині ночі. Між обстрілами я змогла відкрити ворота, і ми з малими вскочили в машину… У чому були – в куртках, що накинули на пижами- кугурумі. І поїхали до Маріуполя — мені ж на роботу! – згадує Анна той ранок, що почався у них в автівці, яку вона припаркувала біля АТБ. – Вдома залишився величезний рюкзак з їжею та речами, який я приготувала заздалегідь. А пакунок з документами в останній момент дала у руки дитині. Діти спали у машині, а я думала: зараз воно закінчиться, ми встигнемо ще й додому з’їздити. Ну не у нічній же сорочці мені до школи йти. Я ж не уявляла, що ми звідти на все життя вийшли…”

У той ранок, як не дивно, учні приходили до школи, хоча вчителі радили у батьківських чатах залишатися вдома. Потім стало зрозуміло, що ситуація загострюється, і напівпідвальне приміщення вирішили використовувати як сховище. Якийсь час туди приходили чергувати працівники школи, але згодом це стало небезпечно, хтось поїхав з міста, і адмініструванням була змушена опікуватися саме Анна — вона єдина залишилася там з представників адміністрації.

“Переховувалося до 300 людей, з них 120 — діти. Знаю, бо я вела списки, розселяла, якщо це можна так назвати, бувало — відмовляла, якщо, наприклад, були самотні чоловіки без документів. Ми ж мали дбати про безпеку людей — було багато жінок з дітьми, літніх, людей з інвалідністю, – каже жінка. – Спочатку було більш-менш спокійно, поки літак літав не над нами. Спали на куртках, якомусь ганчір’ю. З їжею було дуже погано. Я не ходила у магазини, які грабували після потрапляння снарядів, спочатку колеги трохи приносили для дітей з дому. А потім голодували сильно. В мене шкіра навколо губ полопалася, діти постійно просили їсти, я бачила, що вони слабшають…”

А потім, згадує Анна, вона дозволила родині з великим собакою переночувати в школі кілька ночей — люди здебільшого були проти такого сусідства, тому вона виділила їм дальній куточок. А вони, як вдячність, принесли потім у сховище м’ясні обрізки та ящик оселедця.

“Бо бачили, скільки людей, скільки дітей… Не знаю, де вони взяли ті продукти, може там, де усі тоді, але вони врятували нас. Я сховала та видавала, наприклад, по курячій спинці на родину. О боже, я вперше у житті їла коров’яче вим’я… – згадує Анна. – Спочатку ми готували на вулиці. Але почали скидати ті дивні бомби, які розривалися на зріст дорослої людини, не долітаючи до землі. Я якось готувала на вогнищі, зайшла на хвильку до підвалу, а вона прилетіла. Коли ми вийшли, побачили, що навколо кастрюль, як ромашка, тіла…”

Відтоді, поки залишалися продукти, вони готували прямо в коридорі школи.

Чи є ще Україна?

У перші дні Анна думала, що зможе виїхати до Бердянська, щоб потім рухатися у бік вільної частини України. Але дороги, якими вона збиралася їхати, вже були перекриті чи заміновані. Не було жодної інформації щодо безпечних коридорів, їхати навпростець жінка боялася.

“А коли була вже окупація, казали, що десь там везуть до росії чи у Донецьк. Але я не збиралася туди їхати, – каже жінка. – Але страшно ще те, що ми не знали, чи взагалі є ще Україна, чи, може, Київ захопили, а країни як такої вже немає…”

А потім хтось знайшов у школі маленьке радіо, для якого батарейки витягли зі старого гучномовця. Щоб “оживити” їх, використовували різні народні засоби — стукали по них, гріли та навіть… кусали.

“Батарейки, як і радіо були старезними. Але ми відчайдушно ловили хвилі, інколи навіть не розуміючи, якою мовою там говорили. Чули, як росіяни спілкуються між собою на якихось хвилях теж, – згадує Анна. – Але я пам’ятаю нашу радість, коли нам нарешті вдалося розчути уривки — українською! І ми зрозуміли, що все існує, треба намагатися виїхати”.

Але як, коли жодної інформації про шляхи виїзду не було? Дізнавшись, що в одному місці у певний час можна зловити зв’язок, Анна ризикнула — і змогла поговорити з другом, який чотири доби витратив на дорогу, але зміг виїхати.

“Я поставила на запис нашу розмову, щоб у підвалі ми усі разом могли її переслухати та прийняти рішення. Але моя машина була розбита. Тому запланували “скооперуватися” з родиною, де було дві автівки: я мала сісти за кермо однієї та перелити своє паливо, – розповідає жінка. – У небі над нашим районом вже “гостював” літак: він скидав бомби, “чистив” територію, щоб після заходили російські військові. Тобто, ми досиділися… У школу вони зайшли 27 березня, шукали військових. А 28-го ми вирішили виїжджати”.

Втекти вдалося через міст, який люди “побудували” з довгої огорожі з цвинтаря та рекламних щитів. Машини були понівечені, але не підвели. Вночі 31 березня усі були вже у Дніпрі.

“Життя моє почалося наново з 1 квітня. Чотири місяці ми разом з тією родиною прожили у Дніпрі, орендуючи одну квартиру на усіх. Бо ціни тоді були страшні, – згадує Анна. – А потім ми переїхали до столиці, де я вирішила, що маю робити все, що можу. Ми вижили. Ми живемо. Ми діємо”.