«Нам потрібна не жалість, а доступність». Як ветерани з інвалідністю адаптуються, розставляють пріоритети та будують своє життя

Морпіх Гліб Стрижко, отримав численні поранення у квітні 2022 під час оборони Маріуполя. Мав роздроблений таз, щелепу, ніс, великі проблеми із зором. Пройшов сім операцій.

Станом на 2020 рік Україна посіла 79 місце серед 82 країн за рівнем інституційної інклюзивності у Рейтингу соціальної мобільності, складеному на Міжнародному Економічному форумі в Давосі. Це означає, що держава порівняно слабко забезпечує рівні можливості для своїх громадян.

Це позначається й на доступності публічних просторів, й на наявності державних програм реабілітації та інтеграції ветеранів та людей з інвалідністю у суспільство, й на ставленні бізнесу та громадян до їхніх особливих потреб. Війна, яка триває з 2014 року та повномасштабне вторгнення 2022-го тільки загострили та вивели на новий рівень ці труднощі.

Нагальна потреба надолужити пропущене

Історичні реалії України складаються таким чином, що наше суспільство не пройшло багато важливих процесів тоді, коли їх проходили на Заході. Тепер перед нами стоїть завдання пришвидшеними темпами впровадити інклюзивність як норму життя: у соціальних інституціях, на ринку праці, у містобудівній сфері й, головне, у суспільній свідомості.

Через активні військові дії, Україна опинилася в ситуації збільшення кількості людей з набутою інвалідністю: ампутованими кінцівками, травмами хребта, голови, втратою зору тощо. Чи готові держава і суспільство підтримати цих людей та надати їм необхідні можливості? Адже, за визначенням ООН, інвалідність завжди є взаємодією між властивостями людини та властивостями оточення, в якому ця людина проживає. І саме такий підхід є ознакою демократичного, побудованого на гуманістичних цінностях, суспільства.

«Українське суспільство поки що сприймає доступність через особисту емпатію. Немає комплексного розуміння, що це потрібно всім. Бо майже кожна людина в якийсь момент свого життя належить до маломобільної категорії. У розвинених країнах доступність – це норма», – говорить лідер ГО Доступно.UA Дмитро Щебетюк – «Зараз набагато більше людей з інвалідністю ведуть активний спосіб життя, виходять на вулиці, заявляють про себе. І чим більш помітними вони будуть – тим більший буде суспільний запит на доступність громадських просторів»

Трансформація через біль

Перший етап після отримання важкого поранення – транспортування з лінії фронту до шпиталю, операції та період відновлення для військовослужбовців відбувається державним коштом. Наступним кроком стає реабілітація, адаптація та пошук нових опор та сенсів у житті. На цьому етапі у багатьох змінюється коло спілкування, пріоритети та погляди на звичні раніше речі.

Ольга Бенда пішла доброволицею на фронт у 2016 році. 2017-го під мінометним вогнем в Авдіївці отримала поранення, в результаті якого втратила частину лівої ноги нижче коліна. «У травні я отримала поранення та перенесла операцію, у червні проходила реабілітацію, а вже в липні вчилася ходити на своєму першому протезі. Стимулом вставати з ліжка і швидко адаптуватися був мій трирічний син, який тимчасово залишався з бабусею і дуже чекав, що я знову буду з ним гуляти».

Зараз Ольга майже не відчуває обмежень у власній мобільності. Вона активно займається спортом, водить автівку, спускається і піднімається сходами на шостий поверх (два роки у її новобудові у передмісті Києва не працював ліфт) та навіть бере участь у забігах та змаганнях. Вона відзначилась участю у марафоні морської піхоти у Вашингтоні (США) та «Іграх Героїв» – міжнародних спортивних змаганнях ветеранів ЗСУ та армій дружніх країн.

Для цього жінці довелося отримати два спеціальні протези, які держава не фінансує.

«Звичайний протез для повсякденного пересування я отримала після операції. А от спортивні протези, які дозволяють тренуватися та витримують підвищені навантаження, довелося здобувати альтернативними шляхами»

На протез для спортивних навантажень мені збирали всією країною через телепроєкт Соломії Вітвіцької, а на протез для бігу на довгі дистанції я подавала заявку через трастовий фонд НАТО, який опікується ветеранами та людьми з інвалідністю спричиненою військовими діями», – розповідає вона.

Морпіх Гліб Стрижко, отримав численні поранення у квітні 2022 під час оборони Маріуполя. Провівши кілька тижнів у полоні без будь-якої медичної допомоги, він нарешті потрапив до українського шпиталю. Мав роздроблений таз, щелепу, ніс, великі проблеми із зором. Пройшов сім операцій. «Праву сторону тазу лікарі збирали по частинах. Поставили два титанових штирі. У щелепі теж титанова пластина. Ніс майже відновили. А от зір так і не відновився повністю. Зараз бачу тільки на одне око й то частково», – розказав боєць.

Але його реабілітація просувається швидше, ніж очікували лікарі. Вже в липні він почав робити перші кроки (прогнозували не раніше вересня), а зараз майже щоденно виходить на пробіжки та активно підтримує інших військовослужбовців у Veteran Hab.

Впровадження доступності, як норми життя

У експертному середовищі вже тривають активні обговорення стратегії майбутньої відбудови. Представники Мінрегіонбуду, Міністерства у справах ветеранів, міськрад та дотичних структур розуміють, що відбудова – це шанс на створення нового обличчя українських міст – людиноцентричних, адаптованих для повноцінного життя всіх категорій населення з урахуванням нових реалій – наслідків воєнних дій.

«Міста ще до повномасштабного вторгнення мали низку системних проблем, серед яких неефективне управління, корупція у сфері будівництва, відсутність міжнародних стандартів щодо безбар’єрності, недотримання екологічних норм та принципів сталого розвитку. Повторення цих проблем потрібно уникнути в процесі відбудови», – декларував міністр розвитку громад та територій Олександр Кубраков у січні цього року, при підписанні меморандуму про співпрацю з ГО «Офіс Трансформації».

Зараз наші міста погано пристосовані для самостійного пересування людей з інвалідностями. «Між операціями в Києві я мав період в кілька тижнів, коли пересувався на колісному кріслі. Я не був тоді сам, поруч були люди, які допомагали. Тому відчути на повну всі незручності міста у такій ситуації я не встиг. Але друзі, які мене супроводжували, ділились враженнями, що раніше не помічали скільки перешкод є в місті для людей в кріслах. У звичайних обставинах на це не звертаєш уваги. Але коли з цим зіштовхуєшся особисто або через близьких – кут зору змінюється», – каже Гліб Стрижко.

Ольга Бенда розповідає, що не має обмежень власної мобільності, але відчуває багато незручностей у користуванні містом, коли пересувається з дитячим візком. Вже після поранення вона вийшла заміж за свого побратима та народила другу дитину. І саме з малюком у візку відчула незручності, спричинені високими бордюрами, відсутністю пандусів, непристосованих переходів та завузькими дверями у закладах та установах.

Вже зараз потрібно робити так, щоб норми безбар’єрності закладалися на базовому рівні й не потребували особливих розпоряджень. Ексміністерка у справах ветеранів та голова БФ «Повернись живим» Оксана Коляда, на брифінгу з повоєнної відбудови міст, зазначала, що усі стратегії відбудови, містобудівні норми та проєкти, які розробляються, мають враховувати нові реалії: значне зростання кількості людей з інвалідністю внаслідок війни та стратегічний курс України до впровадження європейських норм, які передбачають обов’язкову доступність просторів. Отже, ці принципи потрібно закладати одразу, як на стратегічному, так і на нормативному рівнях.

Що зроблено і чого не вистачає

Реалізація принципів доступності й раніше не було поза увагою влади, оскільки війна в Україні, як і остаточний вибір європейського вектора розвитку, тривають з 2014 року. У 2018 було прийнято нові Державні будівельні норми (ДБН), де багато уваги приділено цим принципам. Цьому присвячений окремий розділ. Але багато змін також передбачено в інших розділах, де враховано елементи тактильної та візуальної доступності, засоби порятунку та безпеки (ліфти, підйомники тощо), оснащення житлових будівель, паркувальних місць, громадських та робочих місць.

На практиці цей процес просувається не дуже активно.

Євгенія Маркевич, лікарка, яка керувала медпунктом у зоні бойових дій (з 2014 року та під час повномасштабного вторгнення), отримала важке поранення в серпні 2022 на Херсонському напрямку. Уламками їй посікло все тіло та перебило нерви та судини на правій нозі. «Мені пощастило потрапити в Одеській військовий шпиталь, а не залишитись у польових умовах. Тут вдалося зберегти обидві ноги, хоча як вони будуть функціонувати ще невідомо. Лікування та реабілітація тривають понад пів року».

Лікарка розповідає, що державна система реабілітації далека від досконалої. Не можна продовжувати процес відновлення довше місяця поспіль, навіть якщо є відчутний прогрес. Необхідно перервати реабілітацію й подавати документи на новий курс, або продовжувати власним коштом у приватних закладах.

Цікаво, що навіть медичні заклади не завжди пристосовані до потреб маломобільних груп населення. «В мене зараз на нозі встановлений спеціальний апарат, тож пересуваюсь на далекі відстані за допомогою колісного крісла. Наприклад, в госпіталі є спеціальні поручні та туалети для людей на кріслах. А в приватній клініці, куди ми приїздили для додаткового обстеження, не було ані поручнів, ані спеціального туалету, і навіть пандус був незручний», – ділиться враженнями Євгенія.

Навіть без крісла, з милицями та коліном, що не згинається, жінка не уявляє, як користуватися містом та громадським транспортом. «Найбільша проблема – сходи», – каже вона. – «Коли ти в такому становищі, сходи стають перепоною всюди».

«Треба менше думати про пільги, й більше – про надання можливостей»

Досвід війни, поранення, реабілітації, життя у нових умовах неминуче змінює пріоритети та погляди. Це вносить суттєві зміни й в коло спілкування. Схожим досвідом поділилися усі наші співрозмовники.

Вони зауважили, що продовжують контактувати з небагатьма людьми з довоєнного минулого. Натомість з’явилися нові друзі, переважно серед побратимів/посестер та людей зі схожим досвідом. «Не варто витрачати час на людей, які не поділяють твої цінності, не розуміють навіщо було йти на фронт. В них інша реальність та інші пріоритети», – розмірковує Євгенія Маркевич.

Оля Бенда каже, що багато нових, близьких по духу, знайомих з’явилися під час реабілітації, на спортивних тренуваннях та серед військовослужбовців.

Гліб Стрижко стверджує, що серед його кола спілкування зараз в основному ветерани й волонтери, а також люди, дотичні до цих процесів. «Загалом це все сильні особистості», – акцентує він. «Багато людей починають проявляти жалість у таких ситуаціях. Це останнє, що потрібно. Нас не треба жаліти, до нас потрібно ставитись, як до повносправних людей, які, не дивлячись на певні обмеження, мають свої плани, мрії та живуть своїм життям».

Що до питань планів та цілей на майбутнє, ветерани сповнені надій повернутись до активного життя та надалі бути корисними для країни.

Гліб Стрижко каже, що також бажає бути корисним для країни у цей складний період. Поки його стан не дозволяє брати участь в обороні, він сконцентрував свої зусилля на підтримці ветеранів, працює та проводить заходи у Veteran Hab.

Оля Бенда впевнена, що все залежить від людини, від її настрою. Зараз двоє маленьких дітей зупиняють її від повернення до війська. Але вона знайшла дистанційну роботу з документами та впевнена, що згодом зможе долучитися до активної підтримки військових.

Але головне, що потрібно зараз ветеранам – можливості для реалізації та повноцінного життя.

«В нас державна і соціальна політики заточені на пільги ветеранам та інвалідам», – зауважує Євгенія Маркевич. – «А нам зараз потрібні насамперед не пільги, а можливості. Можливості працевлаштування, пересування, реабілітації, можливості жити повноцінним життям та забезпечувати себе»

Матеріал опублікований на правах реклами за підтримки Доступно.UA у межах проєкту, що проводиться завдяки Програмі реінтеграції ветеранів, яку реалізує IREX за підтримки Державного департаменту США.

Леся Панченко

«Хмарочос»