Лютим воїном можна бути й без обох ніг — про війни Олега Симороза

Про цю унікальну людину автор дізнався під час інтерв’ю, яке давав АрміяInform фронтмен групи «Тінь сонця» та військовослужбовець Сил ТрО Сергій Василюк. Співак згадував потужних особистостей, з якими його звела доля. І прикладом неймовірної сили духу наших воїнів назвав відомого у Києві ще до початку великої війни громадського активіста та побратима Василюка по громадсько-політичній діяльності Олега Симороза. Олег на фронті втратив обидві ноги та дістав множинних травм і поранень. Коли ці чоловіки зустрілися в одному з військових шпиталів, Симороз, між іншим, мовив Василюку таке: «Що мені ті ноги, якщо я без них із могили вискочив? У мене — все тільки попереду!» Василюк відтоді називає його «нашим лютим воїном».

… Зустріч із Олегом у реабілітаційному центрі пару разів переносилася через його чергову операцію та післяопераційний фізичний стан хлопця. Врешті-решт вона відбувається, й ми з ним одразу домовляємося говорити переважно про війну та життя. Спілкуємося…

Про підрив на «хитрій» міні

Олег розповідає, що після участі в обороні Києва на Ірпінському напрямку та додаткових вишколів, восени 2022 року його батальйон перекинули на напрямок Ямпіль — Кремінна, де їх першими зустрічали старі знайомі, що прикривали їх під столицею. Це був загін спецпризначенців, який разом з кількома підрозділами бригади Чорних Запорожців підсилювали на той час слабо підготовлених, ще не обкатаних в боях тероборонців. Як правило, це відбувалося, коли росіяни йшли на новостворені роти ТрО в атаку. Досвідченіші побратими головний удар ворога брали на себе, майстерно гасячи наступ ворога контратаками в комбінуванні з артилерійським вогнем.

— Олеже, ця зустріч була випадковістю?

— Навряд чи. Але — про цей спецпідрозділ — без коментарів, не думаю, що цю інформацію зараз варто публікувати. Хлопці дали нам можливість адаптуватися до нових умов, після чого ми вирушили у напрямок Ямпіль — Кремінна. 19 жовтня рано-вранці були у Ямполі — це якраз був день народження моєї мами, і я дав собі обіцянку бути особливо обережним. Але стримати слово не вдалося. Командири якраз шукали добровольця, який би позашляховиком крізь ліс доставив би на нульові позиції кілька груп поповнення сусідніх рот й боєприпаси. Доброволець був потрібен не випадково, адже лісова дорога прострілювалася мінометним вогнем. Вона ще й була з глибоких пісків, що більше нагадували трясовину.

— Зголосився, як я розумію, саме ти…

— Так, воджу я гарно, й за кермом машини встиг скучити. Повіз першу групу хоч і швидко, аби не загрузнути в пісках, але й за можливості дуже обережно — через настанови мого батька-сапера про міни. Утім, ми одразу ж потрапили під прицільні мінометні обстріли. Міни вибухали у двох-трьох метрах від автівки.

Після третьої ходки моя машина була вже подерта уламками мін, але колеса й двигун вціліли, їздити вона могла. Командири, розуміючи великий ступінь ризиків, дали мені право вибору — я міг за бажанням припинити здійснювати ці виїзди. Я вирішив продовжувати. Поповненню все одно довелось би добиратися на нуль, але вже пішки. Це зайняло би багато часу й містило би для побратимів більші ризики, аніж при русі транспортом. Тому зробив ще два вдалих рейси. Драйвовий був день…

А наступного ранку вже мій підрозділ отримав бойове розпорядження висунутися на бойові позиції поряд із тими, куди я напередодні завозив побратимів. Пам’ятаю, як посперечався з хлопцями за право сісти за кермо того самого позашляховика. Трохи побурчав, що не встигли поснідати та їдемо воювати на голодний шлунок. Рушили. Вів «Ніссан» упевнено, але на піщаній дорозі автомобіль переднім колесом з мого боку натрапив на протитанкову міну… На цьому картинка моїх спогадів про той день на деякий час «згасає»…

«Якраз їхав автомобіль сусіднього батальйону — хлопці з 81-ї бригади ДШВ, і я їм дуже дякую! Він забрав мене та пораненого взводного до стабілізаційного пункту. До слова, вони спрацювали абсолютно грамотно, бо навколо моєї підірваної автівки сапери потім знайшли ще три хитро встановлені протитанкові міни в пластикових корпусах»

Свідомість до мене поверталася уривками. Я ще не знав, що дістав настільки важкі поранення. Мене ж ще й двигун, який від вибуху вистрибнув із рами, «поцілував» у голову й тулуб. Відірвало ноги, були важкі перелами й опіки рук, пальців на правій руці, перелами лицевих кісток і носа, щелепи, вибиті зуби, контузило. Отямився від болю, що спричиняли накладені побратимами турнікети. Нічого не чув і не бачив. «Поганий сон» — майнуло в голові, — ану давай, Олеже, прокидайся, це все не смішно!” Але «прокинутися» не вдалося, згадав, як кричав у підірваній машині від болю й страху, що нікого з хлопців не залишилося у живих.

Почав кликати хлопців. Пригадую ще — боявся почути біля себе російську мову орків. До речі, побратими казали мені потім, що через ті крики у машині я й вижив, бо мене почули й не дали спливти кров’ю. Побратимів вибуховою хвилею повикидало із машини, всі вони дістали контузії. Взводний на позивний «Байкал», який сидів поруч мене, зазнав поранень очей, перелам носа й важких опіків. Кожному був потрібен час, щоби прийти до тями, почати щось чути після баротравм. Мене витягли, надали невідкладну медичну допомогу. Враховуючи мої поранення, хлопці спрацювали, мов за найкращими медичними підручниками.

Але ми опинилися в лісі на самоті, без транспорту й зв’язку. Тому я кажу, що побратими зробили максимум, що від них залежало. Вони не розгубилися в критичній ситуації, розуміючи, що відлік між життям і смертю для мене пішов на хвилини й на руках вони мене до своїх живим донести не встигнуть. Один з хлопців залишився охороняти мене й пораненого «Байкала», інші побігли шукати допомоги.

Й сталося справжнє диво: вони повернулися по дорозі назад, й за десять хвилин натрапили на… евакуаційний автомобіль сусіднього батальйону з 81-ї бригади ДШВ. Я їм дуже дякую! По слідах нашого розтрощеного позашляховика вони задом під’їхали до мене та взводного, й вивезли нас поранених до стабілізаційного пункту. До слова, вони спрацювали абсолютно грамотно, позаяк навколо моєї підірваної автівки сапери потім знайшли ще три хитро встановлені протитанкові міни в пластикових корпусах….

Боявся спізнитись на війну

— Олеже, я перечитав про тебе все, що знайшов у соцмережах. Знаю, що початок великої війни особисто для тебе був проблемним не тільки через вторгнення орків.

— Рано вранці 24 лютого ми зібралися з побратимами — співзасновниками партії «Народовладдя». Обговорили, як працюватиме команда в новій реальності. Тобто, хто йде воювати, як організуємо допомогу фронту, як діяти тим партійцям і нашим прихильникам, чиї населені пункти могли опинитися в окупації. Багато чоловіків-партійців й певна кількість наших дівчат рушили до своїх ТЦК і СП. Багатьом із них пощастило потрапити до армійських лав одразу, й вони воюють з перших днів вторгнення. Інші побратими зайнялися роботою Волонтерського центру UA.HELP для допомоги ЗСУ.

Винос. «Батькам про свої намагання потрапити на фронт я наперед говорити не збирався. Але, поки чекав у черзі до центру тероборони, подзвонив татові — щоби той не хвилювався. Розмовляючи, запитав у батька, де він зараз. Він мені — стою от там-то, в черзі на прийом до тероборони. Там і зустрілися…»

Після наради ми з моїм товаришем Святославом Кутняком — співзасновником «Народовладдя», колишнім депутатом Київради — рушили до Оболонського ТЦК. Черги добровольців там стояли неймовірні. Дочекалися своєї, й Святослава, що мав за плечима військову кафедру, одразу взяли до війська. Мені ж сказали: за відсутності у тебе будь-якої військової підготовки ти нам не цікавий. Тоді я подався у Деснянський ТЦК, де стояв на обліку — але й там мене «відшили». Утім підказали, що можу спробувати потрапити до ТрО, маючи тільки паспорт.

Наступного дня пішов за вказаною адресою, а там буквально кілометрова черга. Батькам я про свої намагання потрапити на фронт казати не збирався. Але, вирішив подзвонити татові — щоби той не хвилювався. Балакаємо, і я запитую його, де він зараз. Він мені — «Стою от там-то, в черзі до тероборони». Там і зустрілися. Вистояли в черзі до вечора разом. Але саме на нас прийом припинили через те, що закінчилася зброя…

Далі потягнулися дні очікування в чергах добровольців. До речі, на початку березня з Бучі евакуювали з окупації мого чотирирічного троюрідного братика. В автівку його родини біля їхньої ж хати поцілив снаряд, в домі повиносило двері. Сім’я мусила укриватися в центральному бомбосховищі міста. Там орки над ними знущалися постійно, розважалися, погрожували закинути в підвал гранату.

Дитина пережила обстріли, бачила на власні очі тих виродків, що обіцяли вбити гранатами купу людей, чула плач своєї мами. Коли ми зустрілися, колишня злість на загарбників переросла в мене в якусь засліпливу лють, що зашкалювала. Думав собі: ось зараз хлопці розіб’ють цих покидьків, а я на війну не встигну! Вже кілька тижнів не можу потрапити до війська. У мене вже справжня депресія починалася…

Добровольче щастя

— І все ж ти незабаром на війну потрапив?

— Від нетерплячки піти в бій не знаходив собі місця. Загинути на війні або дістати важкі поранення було страшно, але сумнівів у собі не було. І тут мені раптом пощастило — в чаті резерву 112-ї бригади ТрО ЗСУ побачив повідомлення про донабір в Святошинську тероборону. 14 березня, як раз на День добровольця, пішли з батьком туди, й одразу потрапили до 131-го батальйону нашої Київської 112-ї бригади тероборони, в стрілецьку роту. Видали нам автомати, по чотири магазини, й відправили на позиції на Ірпінський напрямок, де за кілька годин ми вже були під обстрілами російських «Градів».

З батьком потрапив у один взвод — хоча я цього спочатку дуже не хотів. Думав — щосекунди буду про нього турбуватися, а він буде занадто наді мною опікуватися. Але цієї проблеми не було, бо ми воювали пліч-о-пліч і миттєво бачили, чи з кожним з нас все гаразд. Ми підтримували один одного, допомагали в побуті, спали поруч. Прокидаєшся на бойове чергування — а тато допомагає бронік вдягати в ще недобудованому, затісному для вісьмох бійців бліндажі.

Хлопці з бойовим досвідом вчили «молодняк» військової науки. Запитую, наприклад, що вони за ямки такі неглибокі рясно накопали, мов під домовини. А вони — хочеш жити, копай. Кожен риє для себе персональні схованки. Будуть прильоти — сховаєшся, до бліндажів буде бігти ніколи. Викопали. Години за три чуємо звуки виходів зі сторони ворога, й команду «Повітря!» Укрилися у тих ямах. Й тут посипалися на нас реактивні снаряди. До мене тоді вперше у житті прийшло яскраве усвідомлення того, наскільки людина смертна. Бо смерть — ось вона, поруч гуляє.

Коли наприкінці березня орків вже вибивали з Київщини, ми перенесли на собі найпотужніші на ту пору ворожі обстріли. Окупанти втікали, й щоб полегшити собі це завдання, почали швидко витрачати увесь свій артилерійський боєкомплект. Тоді ми зраділи, що грамотно облаштували позиції та укриття. Поранені в нас були, але тоді в моєму підрозділі жоден боєць не загинув…

Жити!..

— Десантники довезли мене до стабілізаційного пункту, а звідти вже на реанімобілі декілька годин інші медики доставили до Краматорська. Звідти — у Дніпро, — продовжує розповідати Олег. — Там лікарі декілька днів боролися за моє життя. Сказали мені згодом, що не були впевнені, чи я проживу хоч добу, але вони мене з того світу таки витягли. Два тижні я провів у реанімації. Потім евакуювали в Київ, теж в реанімацію Центрального військового госпіталю, поетапно провели ще низку хірургічних втручань.

Мамі ми з батьком набрехали, що увесь цей час знаходилися на навчаннях десь на полігоні у лісах, де немає зв’язку. Після мого поранення батьку довелося перед нею «розкриватися». Чесно кажучи, мене дуже хвилювала реакція мами та коханої на мої поранення — ампутації і травми — як сприймуть? Проте, на моє приємне здивування, вони відреагували абсолютно нормально. Мама в мене сильна, тому я більше хвилювався за кохану, Владиславу Лелеку, яку я до того знав як сентиментальну молоду дівчину. Але раптом моя кохана, яку я раніше вважав «слабкою», повела себе як неймовірно сильна людина.

«Ти чого? — мовила жорстко так, по-чоловічому. — Все буде в порядку. Я знаю, що і як у нас буде в майбутньому. А буде оттак і оттак … Я — з тобою!» Коли почув отаке від сентиментальної та вразливої дівчини — в мене щез навіть натяк на якусь пригніченість».

— Ти, як на мене, й по життю боєць. Усім кажеш, що тобі не потрібна допомога професійних психологів.

— Бійцем мене зробило загострене почуття справедливості. Ще зі школи: коли б’ють слабкішого, ти заступаєшся, ображають дівчину — теж. Як громадський активіст в Києві, та бувши юристом, я боровся із незаконними забудовами, які знищують Київ. Забудовники-стерв’ятники позбавляють моє улюблене місто його неповторної історичної краси, зелених насаджень, скверів та парків.

У нашої команди «Народовладдя» до широкомасштабного вторгнення було багато перемог, тому що ми з однопартійцями не боялися ані продажних чиновників і депутатів, ані впливових забудовників-хабарників, ані їхніх безмозких м’язистих тітушок-бандюганів разом з купленими за копійки поліцейськими. То була також своєрідна війна з ризиками для здоров’я, а іноді й життя. Напевне, ми не даремно працювали, бо щодня після поранення я отримував сотні повідомлень зі словами підтримки, й люди дуже активно жертвують через наш Волонтерський центр UA.HELP на дороговартісні електронні протези для мене.

У моїй ситуації мене надійно тримає на плаву ще й впевненість в майбутньому, особливо в сімейному. Тому справ запланував собі наперед дуже багато. Хочу написати книгу про те, як вибрався з того світу. Одружитися, побудувати сім’ю. Продовжу займатися громадсько-політичною діяльністю, бо не хочу, щоби у владі лишалися ті, хто її, м’яко кажучи, не заслуговує, й не думає про інтереси українського народу.

Це не ідея-фікс, а необхідність, для якої потрібна запекла боротьба й важка робота, до якої я готовий. Є сили і бажання створити масовий ветеранський рух.

— Олеже, я особисто мав не одну нагоду бачити важко поранених, інвалідів війни, які морально здалися, впали в депресію, вікують вік, мов рослини. Це трагічно, бо вони заслуговують на щось інше, добре й гідне. Що порадиш таким побратимам?

— Я довго над цим думав. Треба шукати нову мету, місію, цілі у житті на шляху, до яких у тебе палатимуть очі, заради чого варто жити. Жити — так на повну силу, по максимуму, щоби кожен новий день був цікавішим за попередній. Навіть без рук та ніг можна залишатися воїном, бійцем. Знаєте, що свого часу буквально перевернуло моє уявлення про нашу націю? В школі я захопився історією УПА. Ті хлопці свідомо йшли зі зброєю у ліс, знаючи, що одразу вони не виборють незалежності України. Знаючи, що для більшості з них це квиток в один кінець, що, ймовірно, вони загинуть. Але билися з упевненістю, що в них через десятиліття з’являться послідовники, й Україна обов’язково стане незалежною. Треба, як вони, шукати для себе мету, заради якої буде варто щоранку прокидатися й творити. У мене така мета є — могутня, соціально справедлива та справді демократична Україна!

— Дякую за бесіду!

Віктор Шевченко

Фото автора й з архіву Олега Симороза