“Все, що можна посунути, взяти в руки – потенційно небезпечно”, – військовий сапер про протезування обох ніг, суспільство та розмінування (ФОТО, ВІДЕО)

(Фото: Інтент/Наталя Довбиш)

Сапер Володимир Собовенко на війні понад 9 років. У березні 2023 року в автомобілі потрапив на міну, отримав поранення. Спочатку була надія врятувати ноги, але не справдилася. Журналістка Інтента зустрілася з Володимиром у серпні, коли він вже стояв на обох протезах. Далі пряма мова.

З чого все почалося?

Після закінчення школи, у 2006 році, я вступив до Військово-інженерного інституту за фахом розмінування. Після закінчення за розподілом потрапив до тоді ще Міністерства надзвичайних ситуацій в Олександрії. До 2015 року проходив службу рятувальником. Були завдання, пов’язані із пошуком та ідентифікацією вибухонебезпечних предметів. З початком антитерористичної операції були певні труднощі стосовно звільнення і переводу до силових підрозділів, я вирішив, що за фахом було б корисніше поїхати десь ближче до фронту і там вже розміновувати чи заміновувати територію. Перевівся до НГУ, де проходив службу до 2020 року, звільнився, аби змінити трохи навколишню атмосферу. З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався і проходив службу в одному з окремих стрілецьких батальйонів, який формувався на території Кіровоградської області.

Ми брали активну участь при звільненні Херсонщини, мій інженерно-саперний підрозділ досі там розміновує територію. Адже вона дуже засмічена мінами, снарядами, градами – усім, що було придумано та створено Радянським Союзом.

На початку весни, 5 березня, під час виконання звичайного завдання, обстеження території інженерною розвідкою, ми наїхали на міну. В автомобілі зі мною було ще троє саперів, дякувати Богу, вони всі не постраждали, отримали невеликі контузії та подряпини. Мені дісталось найбільше, бо міна спрацювала під колесом, над яким сидів.

Після вибуху, хлопці встигли мене дістати з машини, я одразу знепритомнів. Вже потім відновлював пам’ять. Все відбувалося швидко, медики приїхали, найближча лікарня була від нас у 25 кілометрах, в Бориславі. Туди мене доставили. Пам’ятаю, як зірвали штани з мене, натягнули джгути, накололи знеболювальним. І тоді десь в цей момент я вже відключився.

В більш свідомий стан прийшов вже після операції, відкрив одне око, а інше – запливло кров’ю, був легкий опік обличчя, ну й обидві ноги. Вони були майже в цілому стані, але з апаратами Ілізарова. Я все помацав, кажуть, що є перспектива одужати.

Після цього мене перевезли в Херсон, а звідти в Миколаїв, фактично одним днем. Лікарі в госпіталі подивилися, сказали, що нічого не можуть зробити, тому мене привезли в Одесу, до 11-ї клінічної лікарні. Того ж дня до мене підійшов лікар Андрій Миколайович, який зазначив, що є перспектива, можливо, щось можна зібрати.

Взяли мене на операцію, а після неї вже лікар прийшов засмучений. Ситуація полягала у тому, що з виду виглядає так, ніби все живе та рухається, але немає жодної живої судини, порвані сухожилля та нервові закінчення. Каже: “Потрібно ампутувати”. Він все довго пояснював на прикладах. Розповів про схожу ситуацію у хлопця, який 4 місяці промучився і зрештою ампутували, тому що організм не витримував. “Ну ви лікар, – кажу, – краще знаєте, давайте документи, які підписувати”. Провели ампутацію, було два тяжкі тижні, зі знеболювальним. Складно, але досить швидко відновився.

Фото з особистого архіву Володимира Собовенка

Як родина дізналася про поранення?

Після першої операції прокинувся і все, що на мені було – годинник і труси. Все інше зрізали та викинули, а телефон забрали хлопці, які були зі мною. Я без телефона лежу в Миколаєві, в реанімації госпіталю, думаю: “Щось треба робити, якось сповістити родину”. А я вже десь третій день не виходив на зв’язок. Згадую номер дружини, попросив у медсестри телефон та і зателефонував. Дружина спочатку більш агресивно: “Чого не дзвониш три дні?”. А я і кажу, що підірвався і ноги розбиті, тон звісно змінився. Я їй розповів, що треба зробити. Товариші з Миколаєва привезли тимчасовий телефон, а потім і дружина приїхала. Це вже був четвертий день, якраз ампутації.

Як шукали місце для протезування, надавалась ця інформація?

У лікарні одразу ж через лікаря зі мною зв’язався один протезний центр, ми поспілкувались і дійшли до того, що треба зачекати загоєння. Поки шрами досить великі, є підтікання. У цей час зі мною зв’язувались багато товаришів, які також по службі стикаються з такими ситуаціями. Всі вони ділилися інформацією. Один із моїх товаришів пройшов також ампутацію, залишився без однієї ноги, то ж розповів про свій досвід. Було декілька варіантів, коли прийшли до мене з центру протезування “Без обмежень”.

Стосовно протезування за кордоном, моя думка сформована вже на власному прикладові. Якщо я тут протезую, мені надають до протезів гарантію та обслуговування. Я можу приїхати, якщо щось не так, зробити ремонт чи поміняти. Я їду потягом 6 годин і вже на місці, немає ніяких труднощів.

Зараз є державна програма фінансування протезування для військових, які втратили кінцівки. Я думаю, що грошей яких виділяється, достатньо і вибір центрів теж досить великий. Я нічого не платив. Мені виготовили основні протези. Це четверта група мобільності, тобто можна і на велосипеді поїхати.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Скільки триває реабілітація?

На перші тренувальні протези я став на другий місяць після ампутації. Це досить короткий термін і хороший, я зрозумів зі спілкування із лікарем. На протези після ампутації потрібно встати у перші півтора-два місяці. Це найкращий період, аби кукса сформувалася правильно. І далі все простіше. Є люди, які затягують, по 7 місяців лежать без протезів. Я був зацікавлений, щоб скоріше встати та взагалі повернутися в армію та продовжити службу.

Які інфраструктурні недоліки помітили в місті, що треба виправити?

Це не тільки з Одесою пов’язано, але я напевно раніше просто не помічав. Десь за півтора місяця після ампутації ми з дружиною виїхали на візку у місто, з центра до парку Шевченко. Самому на візку взагалі не всюди поїдеш, пішохідні переходи теж не всі зручні. Особливо дратують моменти, коли паркують автомобіль під самою стінкою і людині на візку треба по проїжджій частині, бо просто немає де проїхати.

Яку реакцію людей ви стали помічати, коли стали на протези?

У перші виходи в місто на протезах звісно ідеш і собі щось там в голові накручуєш, дивишся. Я виходив взагалі в окулярах, щоб слідкувати за реакцією людей. Не хочу сказати, що багато, але є люди, які руку на серце покладуть чи просто кивають, просто дякують. До речі, я хочу подякувати таксистам в Одесі, вони можуть підвезти безкоштовно. Багато позитивної реакції, та й нічого складного не потрібно. Є ті, хто відвертаються, можливо, їм соромно або не розуміють, але не потрібно цього цуратися.

Фото з особистого архіву Володимира Собовенка

Зараз ще не так багато людей на протезах, але вони будуть. І потрібно на все це правильно реагувати, підготувати дітей, аби вони розуміли, що це звичайна людина, яка просто втратила кінцівку. Сама реакція дітей: “Мам, тато, дивися”, – це нічого страшного, але також означає, що батьки десь недопрацювали.

А ви вже говорили зі своїми дітьми?

Старший знає, але вони не приїжджали. Потрібно про це поговорити, але важко в 6 та 4 роки пояснити, що таке війна і як батько залишився без ніг. Найскладніше буде пояснити дітям, чому так сталося.

Комунікація між військовими на реабілітації допомагає?

Звісно, це як гурток за інтересами. Просто люди в одному становищі, з однаковими поглядами залишаються у колі спілкування. Можна зібрати більше потрібної інформації. Є військові, які мало володіють подібними знаннями. Отримав поранення і не знає, що робити, які документи мають бути на руках, які пільгові виплати можна отримати. Де, як не в такому гуртку, йому про це дізнатися.

Ви планували повернення на фронт на протезах?

Це була запальна думка одразу після протезування, я ще навіть нормально сісти не міг, тому що все боліло, був на знеболювальних. Але звісно, ти відчуваєш в собі якусь енергію, що я ще можу і ще зроблю.

Багато хто повертається, може, не з такими ампутаціями. Без двох ніг багато не зробиш, є певні фізіологічні обмеження. На більш сидячих посадах можна працювати, але це не для мене.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Звісно потрібно ще якусь роботу шукати, заробляти гроші, якась пенсія буде. Але не сильно на неї розраховую. Для сім’ї того недостатньо. Я зможу піти працювати, в мене досвіду 15 років, треба розмінування у країні. Займатися цим безпосередньо не зможу, але навчати – чому ні. Підготувати якусь групу осіб для цього. Можна подивитися по нашому батальйону, де я ще проходжу службу, просто зараз на лікарняному: там за якийсь короткий період, я зміг підготувати людей. Більша частина досить класно засвоїла матеріал і вже п’ятий місяць без мене виконують завдання.

Як відбувається розмінування?

Йдеш з металошукачем, сама земля дуже засмічена, особливо територіях, де велися бойові дії. Є багато різних уламків. Металошукачі чи металодетектори реагують просто на метал, який знаходиться на поверхні або в ґрунті. Звичайні знаходять на глибині до 60 см, більш покращені – до 1,20 м, більш глибинні – до трьох метрів. І все це міліметр за міліметром потрібно пройти. Якщо щось виявив, точно не знаєш що, потрібно зупинитися, зберігати безпечну дистанцію. До речі, це не лише захід безпеки, а й вимоги до роботи засобів пошуку металошукачів, аби вони не заважали тому, який поряд.

Якщо великі території, то спочатку розміновуються повністю дороги, а потім уже переходять на якісь інші поля. Якщо це урбанізована місцевість, на якій були підрозділи ворога, то варто враховувати, що вони могли замінувати все. Залишити звичайну гранату, щось десь закопати, покласти в іграшки, у дверях – всюди. Все, що можна посунути, здвинути, взяти в руки на цій території – потенційно небезпечно. Воно може і не вбити, але завдати шкоди, залишити без пальців чи очей.

Фото з особистого архіву Володимира Собовенка

ДСНС – сертифікований орган в Україні, який після завершення робіт дає акт виконаних робіт на території, де проводилося розмінування, в межах площі та глибини дає гарантію. Наприклад, якщо це для агрономів, то що трактор чи комбайн не підірветься і ви не зазнаєте збитків.

Є міжнародна система IMAS, де повністю вносяться дані по всій планеті стосовно замінованих і розмінованих територій. На карті видно площу, глибину, що виявлено чи не виявлено, чи очищена зона. Є і контрольні перевірки.

Також ДСНС проводить розмінування на глибині до 5 метрів під водою. Є піротехніки-водолази із костюмом та спеціальним приладом для пошуку під водою.

Змінилася тактика ворога з початком повномасштабного вторгнення?

Тоді та зараз вони мінують все, що можуть. Особливо, якщо відходять і мають якийсь час. Багато запасів залишилося на складах, навіть під землею. Знаходили багато мінних пасток – МЛ 7, фактично під кожною другою-третьою міною їх ставили. Якщо ж їм не вистачає якихось штатних засобів для мінування, вони доволі тямуче комбінують та поєднують. Потрібно звертати увагу на все, тому що в них цього багато, викидають тонами.

Про що говорять на фронті щодо повернення у цивільне життя?

Кожен військовий, звісно, планує якесь життя після війни залежно від того, наскільки бере активну участь, чи отримав поранення, чи був в якихось операціях. Хтось більшою мірою, а хтось – меншою. Є ті, які взагалі не планують, такі відчайдухи, що прийшли до кінця. До речі, вони найдовше тримаються.

Українці мають готуватися до того, що кожному доведеться воювати?

Потрібно готуватися. Особливо я б рекомендував тим, хто планує якесь подальше життя в Україні, має сім’ю, дітей. Ця війна повинна закінчитись на нас, щоб наші діти її не продовжували. У мене троє дітей, я не хочу, щоб вони колись, за 10-15 років, воювали. Наприклад, старшому сину зараз 12 років, середньому – 6 років. Якщо рахувати проміжок часу, то з початку АТО у 2014 році до сьогодення минуло 9 років. А що буде через 10 років?

Мені здається, що потрібно мобілізуватися всіма силами. Хто здатний тримати в руках зброю, той повинен готуватися. Хто може підтримувати іншими способами, повинен так підтримувати. Це потрібно закінчувати.

Чим плануєте займатися далі?

Нічого не планував. Ще на війні були думки, зараз – взагалі нічого. Потрібно повернутись додому. За цей період з 2015 по 2020 рік я на відрядження витрачав по 7-8 місяців на рік. Моїй доньці виповнилося 4 роки, а я був лише на одному дні народження. Хочу просто проводить більше часу із сім’єю.

Марія Литянська