“Після протезування лишаються сам на сам з собою”. Тренерка Ігор героїв Юлія Коваль — про адаптивний спорт для ветеранів

Юлія Коваль. Фото: facebook.com/julakras

Головна тренерка Ігор героїв Юлія Коваль — про місію команди на міжнародній арені, цінність кросфіту для травмованих військових, проблеми з безбар’єрністю фітнес-клубів і нестачу адаптивних тренерів, пише Суспільне.

Україна вперше з початку повномасштабної війни візьме участь у міжнародних змаганнях у межах проєкту “Ігри героїв”. Команда, до якої ввійшли 11 ветеранів і військовослужбовців, відвідає Брюссель, де, зокрема, виступить на турнірі з кросфіту.

Спортсмени готувалися до цієї події під керівництвом головної тренерки Юлії Коваль, яка з 2014 року працює з військовими, що зазнали поранень. В інтерв’ю Суспільне Спорт, наставниця розповіла, чому присвячена її робота, які зміни відбулися в діяльності проєкту після повномасштабного вторгнення та яка нині ситуація з адаптивним і ветеранським спортом в Україні.

“Продемонструвати волю й жагу до життя”: цілі на Брюссель

У Брюсселі українські ветерани змагатимуться з військовими НАТО. Причому, як розповідає Юлія Коваль, команда “синьо-жовтих” — єдина, яку представлятимуть учасники з важкими пораненнями й ампутаціями.

Хоч турнір буде виставковим, тренерка має “високі очікування” від деяких досвідчених атлетів команди. Водночас для новачків головне завдання — “просто виконати змагальні комплекси”.

“Усе ж таки це не про змагання, як на Олімпійських іграх. Це про те, щоб продемонструвати, які ми — українці, яка в нас воля й жага до життя, на прикладі цих хлопців”, — зауважує Коваль.

“Наша місія – показати, що нам потрібна підтримка, але ми тримаємося дуже міцно, не дивлячись ні на що. Нехай це звучить пишномовно, але [учасники] будуть представляти всю Україну в Брюсселі. Таку, яка вона є: поранену, але незламну. Десь, можливо, не таку, як від неї очікують, але сильну духом. Ну, а там, де є сила духу, там і фізична сила”.

“Перезавантаження” проєкту: фокус на онлайн-тренування

До повномасштабної війни Ігри героїв організовували турніри в різних містах України, проте, як пояснює Юлія Коваль, “зараз для команди актуальніші не змагання, а відновлення й реабілітація”. На її думку, влаштовувати подібні івенти “не на часі, поки Росія воює з нами”, але сподівається, що після перемоги змагання повернуться.

Учасники Ігор героїв 2018 року. Фото з архіву Юлії Коваль

Нині Коваль працює з учасниками переважно віддалено, адже вони розкидані по різних містах. Проєкт почав практикувати онлайн-формат ще за часів пандемії коронавірусу, коли доступ до фітнес-клубів був обмежений, а вже у 2023 році це стало основним напрямком діяльності Ігор героїв.

Команда запустила платформу адаптивних тренувань, на якій можуть зареєструватися військові з різним спортивним досвідом і цілями. Для кожного та кожної наставники проєкту розробляють власну програму тренувань, адаптовану під вид поранення й умови, доступні для людини (у залі чи вдома).

Наразі тренування доступні для військових з ампутаціями верхніх або нижніх кінцівок, а також тих, хто користується візком. “Ми працюємо з цими категоріями в першу чергу, бо їх найбільше”, — пояснює Юлія. Утім, тренерка додає, що до них можуть звертатися й люди, які не втратили кінцівки, але внаслідок поранення мають проблеми з їхньою мобільністю.

“Ми достатньо прискіпливо вивчаємо стан здоров’я наших атлетів і лише потім схвалюємо заявку, — розповідає про процес головна наставниця. — Якщо необхідно, робимо запит на додаткову інформацію, вивчаємо медичні висновки. Мені, як тренерці, важливо розуміти, які є проблеми, як можна вантажити людину, в якому стані її серцево-судинна система і так далі”.

“Людина отримує завдання, виконує його, знімає буквально по 15 секунд кожної вправи на фронтальну камеру та дає нам фідбек у вигляді цих відео. Якщо мене щось не влаштовує в плані техніки, я її коригую. Якщо потрібно, знімаю додаткове відео, записую голосове повідомлення, пишу текстом”.

Тренерка запевняє, що онлайн-тренування не менш ефективні й безпечні за офлайн-формат. Приміром, особливу увагу на перших заняттях вона приділяє поставі, аби “хребет був у повній безпеці”. Для Юлії важливо “не бути потрібною людині згодом”, тобто дати базові знання й техніку, щоб у майбутньому ветеран міг впоратися з вправами самостійно.

“Це витягує з психологічної ями”: про що кросфіт для ветеранів

“Зазвичай кросфіт асоціюється з чимось складним, часто травматичним. Я вам відкрию таємницю: професійний тренер ніколи не дасть тобі в руки нічого важче, ніж дерев’яна палиця, поки не відточить твою техніку, — запевняє Юлія. — Кросфіт підходить як для людини похилого віку, яка ледве пересувається, так і для дитини, яка щойно навчилася ходити. У чотири-п’ять років уже можна цим [займатися] в ігровій формі. Загалом це ніщо інакше, як функціональний тренінг.

Ми нахиляємося, щоб щось підняти, перекладаємо речі з місця на місце — багато є рухів і дій, про які не замислюєшся в повсякденному житті. На тренуваннях ці навички класно прокачуються. З правильною технікою ти не травмуєшся, тому що опорно-руховий апарат готовий до будь-яких викликів: коли треба — побіжиш, попливеш, перенесеш щось важке, і твоя спина не зомліє”.

Окрім зміцнення тіла, подібні тренування також мають позитивний вплив на психічне здоров’я й, з досвіду Юлії, можуть стати першим кроком на шляху до ментального відновлення після травматичних подій.

“Як людина, яка з 2014 року працює над відновленням, у першу чергу, спин і хребтів наших військових, добре знаю, наскільки фізична активність, нехай монотонна, позитивно впливає на те, що відбувається в голові. Не завжди ти спочатку йдеш до психолога, а потім у зал. Іноді [трапляється] навпаки. Було багато випадків, коли людина приходить у зал, і в очах — нічого. Але поступово покращується робота всього організму, і людина геть інакше починає сприймати й себе, й навколишнє середовище. З’являються ідеї, що робити далі. Це витягує з психологічної ями”.

“Жодного системного підходу”: чи доступний адаптивний спорт?

За даними The Wall Street Journal, з початку повномасштабної війни в Україні з’явилося від 20 до 50 тисяч людей з ампутаціями. “Неважко зрозуміти, що неофіційна статистика набагато більша, і цим людям треба давати раду, — наголошує Юлія Коваль. — Якщо ти людина, яка втратила кінцівку, просто життєво необхідно себе підтримувати в хорошій фізичній формі. […] Тіло створене для руху. Як говорить один із наших атлетів, скільки б ніг не залишилося, ти маєш працювати ними всіма”.

Попри зростання кількості людей з інвалідністю, Юлія Коваль відзначає, що значних змін у розвитку адаптивного спорту в Україні за час війни не відбулося, принаймні з точки зору його доступності.

“Я цього не бачу, і особливо цього не бачать наші атлети. Більшість фітнес-клубів, спортивних установ, якщо це не величезні стадіонні споруди, не обладнані належним чином для адаптивного атлета. У першу чергу ми говоримо про користувачів крісла колісного. Елементарний приклад – вбиральня, в яку ти не можеш заїхати. Або заїхати можеш, а двері закрити за собою — ні, бо там немає місця, щоб розвернутися. Люди, які мають бізнес, мусять про це дбати, і дбати на старті, не чекаючи, що на це вкажуть. Я маю надію, що безбар’єрність, рух, який започаткувала перша леді [Олена Зеленська], позитивно вплине на те, що майбутні будівлі будуть створюватися вже максимально адаптивними, щоб людина в будь-якому стані могла туди зайти”.

Досі існує проблема і з наявністю адаптивного обладнання. Зазвичай ветерани знаходять його самостійно або за допомогою волонтерів, але системного підходу, за словами Юлії, “немає жодного”.

“Якщо людина з високою ампутацією руки хоче виконати станову тягу штанги, вона це насправді може робити не однією рукою, — наводить приклад тренерка. — Але для цього має бути певний ремінь, який кріпиться на тулубі й штанзі — і ти без проблем навантажуєш симетрично обидві половини тіла”.

“Це стосується не лише військових. Не слід забувати, що багато є цивільних з пораненнями й ампутаціями після прильотів. І це також клієнти фітнес-клубів”.

“Кожен фітнес-тренер має стати адаптивним”: потреба в наставниках

Юлія Коваль схвально відгукується про рівень українських реабілітологів, які працюють з пораненими після операцій, але звертає увагу на те, що після протезування військові “залишаються сам на сам із собою”: “Тебе навчили користуватися протезом, і все — далі займайся, як хочеш. Річ у тім, що навіть якщо людина починає займатися й щось іде не так, зникає бажання це робити далі”. На цьому етапі, каже тренерка, важливо “бути поруч” з ветеранами, аби вони не кидали фізичну активність.

“В Україні абсолютно не розвинене таке поняття, як адаптивний тренінг. Тому ми вирішили сфокусувати зусилля на тому, щоб допомагати хлопцям і дівчатам відновлювати фізичну форму настільки, наскільки це можливо, а, може, й краще, ніж було до поранення. […] Насправді нескладно організувати змагання й підготувати п’ять-десять атлетів — набагато складніше працювати з нуля з людьми, у яких геть змінився опорно-руховий апарат і вони ще не зовсім змирилися з цим”.

Саме тому в планах Ігор героїв — створення школи для підготовки адаптивних тренерів і, зокрема, розширення власної команди.

“В Україні є величезна кількість професійних тренерів, є реабілітологи, які на старті вчать людину ходити на протезі, але дуже мало тих, хто вміє кожну вправу й навантаження адаптувати для людини з певним пораненням. Насправді в нас уже цілий вагон охочих [стати адаптивними тренерами], але ми хочемо робити це якісно, тому не виходить дуже швидко”.

Команда вже обговорювала це питання з представниками Міністерства спорту. Вони, за словами Коваль, “зацікавлені в тому, щоб готувати на державному рівні адаптивних тренерів”, але наразі триває етап переговорів.

“Маю надію, що це завершиться позитивно, тому що адаптивних тренерів має бути багато. Не один на регіон, а один на кожен мікрорайон. Я б узагалі сказала, що кожен фітнес-тренер має стати адаптивним, тому що ти не знаєш, який клієнт потрапить до тебе в руки”.

Водночас кількість людей з інвалідністю дедалі зростає, а разом з тим — і потреба у кваліфікованій допомозі. “Коли я працювала у великій мережі фітнес-клубів і в нас були відновлювальні тренування для ветеранів, перший рік [у 2014-му] в одному клубі було два-три ветерани. На другий — уже 20-30. І за п’ять років через нас пройшло більше п’яти тисяч ветеранів”, — розповідає Юлія про підвищення попиту на такі заняття з початку війни.

“Не у всіх є такий оптимізм”: чому для ветеранів важливі приклади

У майбутньому проєкт прагне більше залучати до тренерської роботи й самих ветеранів та пропонувати подібну підготовку тим спортсменам, які вже стали частиною Ігор героїв. “Це як психологічна допомога “рівний — рівному”, — пояснює Юлія. — Тебе ніхто так не зрозуміє, як людина, яка пройшла те саме, що й ти”.

Крім того, на думку тренерки, військові з пораненнями потребують більше прикладів для наслідування, які б допомагали “витягувати” їх на заняття спортом: “Ветеранів треба смикати. Не всі активні, не всі готові — еге-гей! — штанги тягати, а на старті просто займатися спиною”.

Учасник Ігор героїв Роман Кашпур з тренеркою Юлією Коваль. Фото: facebook.com/julakras

Однією з таких рольових моделей Коваль називає учасника Ігор героїв Романа Кашпура. “Він полетів у США, щоб пробігти там за сім днів два марафони. Абсолютно шалена людина! — захоплюється Юлія. — У нього ампутація нижче коліна. Він у нас літаки тягав, встановлював рекорди на Чугуївському аеродромі під Харковом”.

“Хотілося б, щоб ці хлопці й дівчата мотивували тих військових, які наразі з пораненнями, тому що не у всіх є такий оптимізм. Не всі вбачають цінність у тому, щоб тренуватися й розвиватися надалі. Ветеранів треба витягувати. А хто це може зробити краще, ніж ветерани?”

Катерина Макаревська