“Треба готуватися до відбудови нашої країни”: переселенка з інвалідністю із Луганщини – про досвід життя у новому місті

Переїзд з охопленого бойовими діями – нелегке випробування для кожного. Спортсменці з інвалідністю Марині Низовій довелося виїхати з Луганської області у 2022 році. Як їй вдалося пристосовуватися до життя у новому місті, дівчина розповіла в інтерв’ю “Трибуну“.

Розкажіть трохи про себе та своє довоєнне життя

Я – мешканка Луганської області, з невеличкого, але дуже красивого міста Кремінна. Так склалось, що мене виховували та навчали у Кремінській спецшколі-інтернаті. Коли я стала дорослою, то нас відвезли до Сєвєродонецького будівельного училища. В ньому я навчалась два роки. Згодом вирішила збирати кошти, щоб придбати та мати власну квартиру. Для досягнення цієї мети мені прийшлося багато чого зробити. І ось, нарешті, в мене є власна квартира. Я вступила у 2021 році до Рубіжанського індустріального педагогічного коледжу на технолога з харчування. Мені дуже подобається така професія, я мрію стати кухарем – кондитером.

Як «зустріли» початок повномасштабного вторгнення РФ?

24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала військову агресію проти України, в Кремінній стало дуже небезпечно залишатись: розпочалися обстріли, гинули люди. Я із своїми знайомими вимушена була ховатися у підвалах. Іноді доводилось виходити за продуктами. Я йшла розбитими від вибухів вулицями, поміж тіл загиблих людей. Сказати, що мені було страшно — це означає нічого не сказати! Тоді вже коли було гучно, я була вимушена покинути гарячі точки України.

Чи довго Ви перебували у місті? Коли нарешті прийняли рішення виїхати?

Я покинула рідне місто та рідний дім з 02.04.2022 року. Спочатку я евакуювалась до Західної України у місто Львів, але згодом мені зателефонували мої друзі та запропонували приїхати до них в Ужгород. Вони теж внутрішньо переміщені особи. Потім коли мої друзі виїхали за кордон, я не смогла с ними поїхати. Для мене було дуже непростим рішенням стати внутрішньо переміщеною особою. Так як в мене не було паспорта він був на переробці бо мені довелося в цьому році змінювати мої документи. А ще мені було важко залишати рідне місто, знаючи, що можу вже ніколи туди не приїхати.

Чи можете порівняти ситуацію у 2014 році з 2022 роком? Чи Ви тоді переїхали?

У 2014 році мені було 13 років. Я жила та навчалась в школі- інтернаті. Розуміла що вкраїні відбуваються страшні воєні події. Але я була під наглядом наших вихователів. Мною опікувалися та мене захищали дорослі, тому прийняти самостійних рішень я не могла.

Як вам вдалося потрапити до Одеси? Ви з самого початку планували виїхати туди?

До Одеси то мене покликала моя колишня вихователька Олена Станіславівна. Вона допомогла оселитися у місцевому хостелі та зробити мої документи. Наразі я отримала паспорт та інші документи.

Як вас зустріли місцеві? Як ви почувалися у чужому місці?

Пригоди не скінчилися, і нас переселили в Одесі в центр для біженців, в якому я зараз проживаю. Ставлення до мене з боку адміністрації центру та жителів нормальне. Я людина комунікабельна, знаходжу з багатьма спільну мову. Отримую гуманітарну допомогу. Чим можу, допомагаю тим, хто цього потребує.

Скільки часу Вам знадобилося для адаптації до нового життя? Які основні проблеми можете назвати як переселенка та спортсменка з інвалідністю?

На новому місці я майже відразу адаптувалась. В кімнаті в мене є все необхідне для життя. Спочатку я проживала з сусідкою по кімнаті. Зараз вона знайшла собі інше місце проживання, і в кімнаті живу сама. Навчаюсь потихеньку готувати, вести та планувати своє повсякденне життя. Особисто у мене є проблеми з лікуванням та підтримання своєї спортивної форми. Є необхідність в тренуваннях в басейні. Нажаль, в такий складний час це неможливо робити в належному обсязі.

Чим займаєтесь зараз? Які плани маєте на майбутнє?

Я не сумую, в мене є чим займатись – по можливості тренуюсь в плаванні, приймаю участь в заходах з дозвілля у нашому центрі. Але мені не вдалося виконати нормативи у місті Кам’янське Дніпропетровської області на Чемпіонаті України МСУ. Тому мені не дали звання майстра з плавання. Завадила цьому війна, а ми мали їхати у кінці березня на Кубок України. Будувати на даний момент плани дуже складно. Сподіваюсь на нашу перемогу! Тоді всі мої плани здійсняться.

Що можете порадити тим, хто планує виїхати з Луганщини?

Вважаю, що життя людини — велика цінність. Тому, хто залишився на Луганщині, або знаходиться під окупації, раджу як найшвидше евакуюватися. Особливо, якщо в родині є малі діти. Повірте, на новому місці теж можна жити та бути корисними для країни в такий складний час.

Чи плануєте повертатися до Луганщини після деокупації?

Так. Планую. Це одна з моїх мрій! Побачитися з рідними мені людьми, зайти до рідної домівки, пройтися вулицями мого міста. Розумію також, що як раніше вже ніколи нічого не буде. Тому треба готуватися до відбудови нашої країни. Зробити її ще кращою, ніж раніше! Я дуже вірю у перемогу України, вірю в ЗСУ. Впевнена, що все буде Україна! Слава Україні! Героям Слава!

Автор: Єраносян Марія

Андрій Пономаренко