Люди з особливими потребами – не тягар для суспільства. Приклад тому Мукачівський інтернат…
30.07.2014
Поділитися
Інтернати. Їх в Україні кількасот, а вихованців у них сотні тисяч. Говоримо про спеціалізовані заклади (будинки-інтернати) для людей з обмеженими фізичними можливостями і вадами розвитку. Від людей з особливими діагнозами, почасти, відвернулись родичі, знехтували друзі.
Вони залишились сам на сам з бідою, особливо, після досягнення повноліття. У Мукачівський психоневрологічний інтернат потрапляють після відповідного направлення медичної комісії. Наймолодшій вихованці менше 20-ти років, найстаршому – майже 90. Скільки б їм не виповнилось, саме у цих стінах вони доживають свої дні. Тому, персонал закладу теж дуже чуйний і уважний. Працівники добре знають, що їх підопічні із слабкою нервовою системою. Спокій тут бережуть понад усе.
На Закарпатті діє 7 закладів інтернатного типу. Це режимні об’єкти, які вимагають спеціалізованого підходу. Україна вже неодноразово заявляла про реформу сфери соціального захисту. Зокрема, говорили про можливу ліквідацію закладів інтернатного типу. Але…
Віктор Мацола, директор Департаменту праці та соціального захисту населення Закарпатської ОДА, каже: «Інтернатні установи системи соціального захисту – це спеціальні установи, де перебувають люди з обмеженими фізичними та розумовими можливостями. Я думаю, що іншої, альтернативної системи утримання таких людей, поки що в державі не вироблено. Тому, на жаль, в Україні ця система існуватиме ще довго. Такі ж системи догляду або надання соціальних послуг є майже в кожній державі».
Чи не тому вітчизняні спеціалісти активно вивчають закордонну практику. Багато спілкуються, їздять, обмінюються досвідом. Звісно, є підтримка на фінансовому рівні, соціальному, культурному. І хоча будинки-інтернати – це класична система, все ж, у кожній країні такі заклади працюють по-своєму. На відміну від України, Європа подібні установи фінансує стовідсотково за державний кошт, продовжує Віктор Мацола: «Різниця лишень в тому, що всі потреби за кордоном фінансуються 100% за державні гроші, проблем із фінансуванням немає. У нас, на жаль, є проблеми із коштами на утримання таких людей. Це перше. Друге. Європейські заклади спеціального обслуговування на утриманні мають меншу кількість підопічних, ніж в Україні. А також, сама система надання послуг більш якісна. Ми до цього прагнемо, до цього йдемо. Думаю, за останні кілька років нам вдалося дещо покращити надання соціальних послуг, наблизити їх до європейських».
Якщо Європа людей з обмеженими фізичними можливостями фінансує на 100%, то Україна про такі цифри навіть не мріє. Завчасно каже – не може. Зважаючи на такі обставини, керівникам спеціалізованих установ доводиться у прямому значенні слова, викручуватися. На щастя, особисті зв’язки, бажання підтримати немічних, небайдужість до чужої біди, тощо у підсумку призводить до надсилання гуманітарної допомоги, фінансової підтримки, сприяння у вирішенні певних проблем.
Все, як годиться, каже В’ячеслав Микулець, заступник директора Департаменту соціального захисту населення Закарпатської ОДА: «У минулому році ними залучено понад 1 млн. 700 тис. грн. Цього року за півроку вдалося зібрати майже 800 тисяч гривень додаткових надходжень. Ці гроші використовуються для покращення умов проживання і перебування підопічних в інтернаті, для їхнього психологічного розвитку, пошуку їхньої творчості. А все тому, що як би не було, а кожна людина залишається особистістю».
У Мукачівському інтернаті закарпатці перебувають цілодобово і по життєво. Медичний супровід забезпечує стоматолог, терапевт і психіатр. Саме від Олександра Ковача тут залежить чи не найбільше. Лікар із двадцятирічним досвідом і досі вважає своїх підопічних найскладнішою категорією. А все тому, що хворими вони себе не визнають. У Мукачівському інтернаті можна зустріти Папу Римського, Наполеона і навіть Анжеліку. Такими і не тільки історичними постатями себе називають вихованці закладу.
Олександр Ковач, лікар-психіатр Мукачівського психоневрологічного будинку-інтернату, розповідає: «Ми підтримуємо їх терапію: шизофреники отримують пролонговані препарати; епілептики проти судомні препарати; є вітамінотерапія і соматичні препарати. У випадку загострення психічних розладів, хворих ми відправляємо в обласну психічну лікарню м. Берегово або у Вільшани Хустського району.
Майже дві сотні людей, які тут живуть – шизофреники, епілептики, ідіоти і олігофрени. Складні діагнози – прості реабілітаційні програми, кажуть спеціалісти. Ми звикли вважати, що люди з особливими потребами – тягар для суспільства.
А директор психоневрологічного інтернату у Мукачеві Михайло Фолучко каже, що це персонал закладу, насправді, у наймах у підопічних. Це їх постійне місце проживання, тому умови мають бути наближені до домашніх, упевнений Михайло Фолучко, директор психоневрологічного будинку-інтернату м. Мукачево: «Як би не було, ми у них працюємо, ми у них у наймах, адже вони тут на все життя. Ми зобов’язані створити їм комфортні умови для проживання наближені до домашніх. Для того запроваджена зоотерапія, іпотерапія, працюємо над реабілітацією підопічних. Вони співають, танцюють, вишивають – все як вдома. На кожну людину обласна МСЕК погоджує індивідуальну програму реабілітації, за якою підопічному визначено – може чи ні працювати по господарству, чи придатна для нього трудотерапія тощо. Я працюю тут третій рік і ту практику, яку я побачив за кордоном, намагаються впровадити і в нашому інтернаті».
У стінах психоневрологічного інтернату понад 70 лежачих підопічних. Вони отримують відповідний медичний догляд, психологічну підтримку. Ті ж, хто може пересуватися, активно допомагають у веденні господарства, працюють на городі, вишивають, співають тощо. Вони тут не лікуються, вони тут живуть, переконує Марина Модор, вихованка Мукачівського психоневрологічного інтернату: «Коли я була маленькою, як і всі діти ходила до школи, вчилася писати, читати. Потім мене віддали в інтернат. Моя мама вже померла, але маю родичів, які іноді мене навідують. А ще нашу медсестричку називаю мамою, дуже її люблю. Мені тут все подобається, я не хвора».
Кожен, хто живе у стінах будинку-інтернату – з особливими потребами. Відтак, знехтувати або ж взагалі відвернутись від потребуючих, неможливо. Тому, допоки держава не віднайде альтернативного виховання і лікування таких осіб, існуватимуть і закриті заклади подібного профілю.
