Ніколи не знаєш, куди летить куля, а їхати все одно треба, — водій соціального транспорту у Києві

Василь Косюк працює водієм Київського міського терцентру соціального обслуговування. Фото: С.Дерев’янко

Під обстрілами та без вихідних водії возили хворих на діаліз та доставляли їжу і ліки киянам з інвалідністю, пише «Вечірній Київ».

Робочий день у Василя Косюка розпочинається зазвичай о п’ятій ранку. О сьомій його машина вже забирає пасажира чи пасажирку і впродовж доби возить чи то до лікарні, чи то до школи, за потребою. Такі машини з написом «Соціальний транспорт» в Києві можна побачити часто. Для кого вони? Для людей з інвалідністю. Ті, хто не може пересуватись без візка, або ж ті, хто не може вижити без діалізу. Є й такі, що можуть лише лежати.

ОСОБЛИВІ ВОДІЇ ДЛЯ ОСОБЛИВИХ ПАСАЖИРІВ

У Київському міському терцентрі з соціального обслуговування є відділення надання транспортних послуг. Сьогодні там працює 26 водіїв. Василь Косюк у штаті цього відділення трудиться п’ять років, а до того — 38 років водив міські автобуси в столиці. Колосальний досвід!

Сьогодні він їздить сонячним розквітлим Києвом і згадує столицю зовсім іншою — з 24 лютого по 1 квітня.

«Ніколи ніхто не був впевнений — чи пощастить повернутись додому з роботи чи ні», — зізнається він «Вечірньому Києву».

Василь Косюк в авто, в якому пропрацював усі дні оборони Києва

На оборону Києва працювали люди всіх професій та соціальних верств. Щодо водіїв, то їх лишилось у столиці небагато. У підрозділі, де працює Василь Косюк, лишилось п’ять водіїв та керівник відділу Станіслав Дерев’янко. Він виконував функції організатора, а також привозив та відвозив співробітників додому.

ЇЗДИЛИ З ПРАВОГО БЕРЕГА НА ЛІВИЙ ПІД ВОГНЕМ

«Як і завжди, я прокинувся о 4 ранку та поїхав на роботу. У мене був виїзд о сьомій. Дитину з інвалідністю до школи треба було доставити. Але вже о п’ятій, на роботі хлопці мені сказали: «Почалась війна!» — згадує ранок 24 лютого Василь Косюк.

Графік робіт та навантаження змінились одразу ж. Вже в перший день йому сказали їхати за пораненими оборонцями столиці. З 26 водіїв — 21 або евакуювався, або не потрапив на роботу з інших причин. А Василь Мефодійович сказав керівникові, що лишається у столиці й буде працювати.

«Наші постійні „клієнти“ — люди віком від трьох років і до ста… Серед них така чутлива категорія, як ті, хто живе на діалізі, „штучній нирці“. До війни їх забирали два чи три рази на тиждень і возили до лікарні. Але коли були дні суцільних обстрілів, наприклад у Святошинському районі чи на Оболоні, то ці люди просили, щоб їх залишали у лікарні на тиждень», — розповів пан Василь.

П’ятьом водіям доводилось розвозити гарячі обіди лежачим, літнім та малорухомим киянам, допомагати в евакуації, або підтримувати соцпрацівників, які підіймались на 15 і вище поверх у будинках з відключеними ліфтами. Йшли до пацієнтів, щоб спустити їх вниз та відвезти на процедури.

«Коли дивишся по телевізору, звідки кажуть про пожежі на складах під Києвом чи обстріл на Богатирській, на Оболоні — це одне. А коли потрапив під цей обстріл і вибухи на складах прогриміли десь поруч, адже ми саме проїжджали повз, — це зовсім інша історія… ” — ділиться пережитим з «Вечірнім Києвом» Василь Мефодійович.

РУХОМА МАШИНА — ЗАВЖДИ МІШЕНЬ ДЛЯ ВОРОГА

Сам Василь Косюк не сприймає свою роботу у дні оборони, як щось виняткове і розповідає про сорок пекельних днів стримано.

А от його керівник, Станіслав Дерев’янко, пояснює, що ризикованим для водіїв було навіть просто вийти з дому чи офісу біля метро Житомирська та їхати через місто, щоб доставити харчі й ліки немічним людям.

«Машина, яка рухалась через міст з правого берега на лівий — це вже мішень. Нас „накривало“, і коли водії були на Оболоні, де у трьох кілометрах стояли БТР та танки противника, і коли наші військові їх відганяли у Бучі та Ірпені, а вони гатили у бік Нивок та Святошина. Водії не могли сховатись і пересидіти півдня. Важливо також було встигнути до комендантської години», — розповів про роботу підопічних Станіслав Дерев’янко.

«Ніколи ж не знаєш куди летить куля, вони обстрілюють з боку Вишгорода, а ми у цей час на блокпосту пояснюємо, хто наш пасажир… Або ж отримуємо пайки та вантажимо їх, а поруч — наші відбивають ДРГ…» — ділиться пережитим Василь Косюк.

ЩОДЕННИЙ ЕКСТРИМ У ЧАС ВІЙНИ

Відділення надання транспортних послуг Київського міського центру спецобслуговування допомагало евакуйовувати людей з інвалідністю.

«Коли вивозили пацієнтів Святошинського психоневрологічного інтернату, було дуже непросто. Переляканих лежачих, які кричали, що нікуди не хочуть їхати та плакали, треба було обережно винести, покласти в авто, закріпити для безпеки та везти на вокзал. Ми здогадались на дно спецмашин стелити по три матраци, щоб бідолахам було зручніше. Як могли заспокоювали їх…» — згадує робочі воєнні будні Василь Мефодійович.

Мешканці багатоповерхівок, які пересувались на візках, практично не вижили б, без соцпрацівників та спецтранспорту. Адже цих людей треба було обережно — сходинка за сходинкою — спускати вниз, разом з візком, щоб потім доставити в лікарню. А лікарі їх тоді приймали в обладнаних підвалах-укриттях… Пан Василь також згадує, що іноді домовлявся зі службою, яка обслуговувала ліфти, аби ті включали їх хоч на певний час — спустити та підняти пацієнтів.

А що казати про доставляння гарячих обідів, коли на Лісовому проспекті просто дрижала земля, бо наші військові розбивали угруповування під Броварами?

Збирав водіїв Київського міського центру соцобслуговування та привозив їх на роботу, а потім додому їх керівник — Станіслав Дерев’янко. Але було кілька днів, коли Василю Косюку доводилось йти на роботу та назад пішки. З Борщагівки до Святошина. Це займало півтори години ходи під вибухами та стріляниною.

ВІДЧУТТЯ МИРНОГО КИЄВА НІ З ЧИМ НЕ ПОРІВНЯЄШ

Коли російських окупантів вигнали з Київщини, а комендантську годину перенесли з 23:00 до 5: 00, а також зняли блокпости по місту, працювати стало простіше. Василь Мефодійович Косюк каже, що більше встигають нині й не так нервують і соцпрацівники, і пацієнти.

Він, як і раніше допомагає тим, хто просто б не вижив без його послуг… І ще, пан Василь, який все життя працює на столичному автотранспорті, поділився власним спостереженням. Він каже, що іншими очима зараз дивиться на рідне красиве місто. Не уявляє, як можна його бомбити та обстрілювати. І зізнається, що навіть просто їхати з правого на лівий берег через мости, або столичними проспектами — велика насолода. Небезпека втратити все це показала, яка дорога нам рідна столиця.

Ольга Скотнікова