Мені здається, я жодного разу нічого не писала про свій досвід інвалідності. Але ж то, що я пересуваюся в інвалідному кріслі – це один з найбільш очевидних фактів при особистій зустрічі зі мною.
Коли мені було 15, і я мріяла про вступ до Києва, вибираючи між факультетом іноземних мов і юридичним, мені й на думку не могло спасти, що в один прекрасний день з чергового заняття верховою їздою я поїду не додому, а на 1,5 місяці в лікарню. Пам’ятаю, що тоді зникло усе: всі точки опори разом з хитким підлітковим образом себе, до якого несподівано додалося інвалідне крісло з формулюванням «назавжди».
Той період мені досі згадується як випалене поле, яке довгий час було обгороджене частоколом, а брами були щільно закриті на важкі засуви. На всяк випадок. Щоб не було видно, наскільки я була знищена тим, що сталося. Ну і щоб не жаліли, звичайно. Адже коли сам не можеш щось винести, бачити, що ще й інші можуть від цього шарахатися, зовсім нестерпно. До речі, саме тому краще не лізти проміж очей з непроханим співчуттям до людей з інвалідністю.
А далі були нескінченні заняття фізкультурою по 6 годин на день, спроби змусити себе вийти на вулицю (що вдавалося не частіше разу на місяць), і обдумування кислих перспектив на майбутнє. В одному пості в ФБ всього не опишеш, і коли-небудь я напишу свою версію «Поховайте мене за плінтусом» зі щасливою розв’язкою і оформлю це в книгу. Тоді я навіть в найсміливіших мріях не могла уявити, що буду жити так, як я живу зараз. Що у мене в житті буде любов, подорожі, улюблена справа і навчання в магістратурі в США. Тоді звичайна прогулянка в парку була межею мрій.
Думаю, що рішення звернутися до психолога (до якого я, до речі кажучи, зріла майже 3 роки після події), багато в чому стало поворотним моментом. Ні, дива не сталося в один день, і для реальних змін довелося багато працювати. І в той період мені б навіть на думку не спало, що коли-небудь я вивчуся на психолога і буду практикувати. Адже неможливо допомогти комусь ще, коли сам відчуваєш, що тонеш. Тому цією професією я зацікавилася вже через багато років, коли відчула, що в мене самої є твердий ґрунт під ногами (чи під колесами?). Сьогодні тема криз у моїй роботі проходить червоною ниткою через всю практику.
Адже «випалене поле» у кожного своє, і виникає воно з різних причин. Це може бути результат труднощів у стосунках з близькими, розлучення, зміна виду діяльності, переїзд, та й взагалі будь-які зміни. І знаєте, що я вам скажу? Адаптуватися і знайти нові точки опори можна завжди, навіть якщо спочатку ситуація здається безвихідною. Я точно знаю;) Тож 3 роки чекати не обов’язково. Приходьте. Чекаю на вас в особистих повідомленнях.
* Анна Харченко, психолог, психотерапевт Допис у «Фейсбуці»
Мені здається, я жодного разу нічого не писала про свій досвід інвалідності. Але ж то, що я пересуваюся в інвалідному кріслі – це один з найбільш очевидних фактів при особистій зустрічі зі мною.
