Не бачить і не чує, але за Україну воює!

Солдатська мама з Луцька передає бійцям на фронт сотні власноруч зв’язаних рукавиць

Валентина Мазурик зворушена відзнакою волонтерів. Фото руху «Меценати для солдата» Луцьк

Доля цієї жінки дуже непроста. Все життя Валентина Мазурик з Луцька мучилася, недобачаючи та недочуваючи, а на схилі літ зовсім втратила зір та слух. Опинилася, здавалося б, у глухому куті… Але сьогодні вона — активна волонтерка, яка по-своєму воює за Україну: нитками та спицями!

Пані Валентина родом із поліського села Мизове Старовижівського району. Змалку погано чула, а школяркою ще й травмувала око, тож майже перестала на нього бачити. Довго рідним не зізнавалася, що має проблеми із зором, аж поки друге око не почало «здавати». Та це не завадило жінці здобути освіту (у Львові на відмінно закінчила фінансовий технікум), знайти роботу, народити двох діток — сина і дочку.

Із другим чоловіком, Петром Дячуком, доля звела її сімнадцять років тому в УТОСі. Він теж інвалід. Розповідає, як малим жив у селі Замшани на Ратнівщині. Там дід у хліві тримав для самооборони гранату. Двадцять літ мирно пролежала собі у сховку. А допитливий Петро знайшов. У руках дитини стався вибух, який прирік ще вчора здорового хлопця на повну сліпоту, ще й відібрав у нього одну руку.

Їхнє помешкання невеличке, всього одна кімнатка, однак воно напоєне затишком, любов’ю та сімейним теплом. І не віриться, що всьому дають лад ці двоє обділені здоров’ям людей.

— Коли Валя ще чула, було легше, — зізнається Петро. — А повна втрата слуху стала для неї шоком. Ми більше не могли розмовляти… Не хотілося, щоб вона закрилася від світу. Я став думати, як її підтримати. І вирішив навчити шрифту Брайля. Валя погодилася і за два вечори вивчила цей метод. Так ми знову почали спілкуватися.

Він на долоні дружини став пальцями вистукувати почуті новини. Вона — відповідати, що про це думає. Він — слухати по телефону розмову її подруг, «перекладати» Валі на Брайля, а потім її відповідь «диктувати» у слухавку. Отак і жили. Але при цьому не забували радіти кожному дню. Хоч давно не бачать, коли настає новий світанок.

Душевних переживань у родині додалося після того, як син Валентини Михайлівни, Павло Скшетуський, поїхав на Майдан у Київ. Його зарахували до другої сотні самооборони. Був санітаром, там навчився оперувати. Пізніше хлопцеві навіть вручили орден «За мужність та милосердя» за участь у Революції гідності. Та він уже був на війні.

У зоні АТО Павло захищав Україну майже чотири роки (хоч сам інвалід ІІ групи!). Служив у Нацгвардії, у батальйоні імені Кульчицького. Якось під час одного з візитів додому мама спитала, чого хлопцям там не вистачає. Була зима. «У тих рукавицях, що дають, палець іноді сповзає зі спускового гачка. А без них — руки на морозі дубіють. От би нам тактильні рукавиці!»

Солдатська мати згадала, що такі рукавиці колись, як ще трохи бачила, помічала на руках продавців на ринку. Захотілося спробувати самій подібні зв’язати, бо ж у школі вчила лицьову і виворітну петлю. Спробувала — спочатку не вдалося. Навпомацки збивалася з рахунку, губила петлі, порола — починала спочатку. І так десятки разів. Аж поки таки не вийшло ідеально.

Наступної зими — 6 грудня, до Дня Збройних сил України, — на передову у синову частину поїхала перша посилка із кількох сотень рукавичок. Коли хлопцям повідомили, чия мати їх для них зв’язала, як трудилася, перебуваючи у повній тиші і темряві, багато хто зронив у строю сльозу…

Відтоді щозими Валентина Михайлівна готує на передову свою передачку. Аби жінка мала з чого в’язати, волонтери привозять їй нитки. Всі сусіди вже давно порозпускали старі теплі светри і принесли у клубках пряжу для майстрині. Й вона щоденно трудиться, не покладаючи рук. Радіє, що люди допомагають по­сортувати нитки в ящики по якості та по кольорах. З такою поміччю робота стала йти значно швидше.

На сьогодні жінка вже виготовила близько півтори тисячі пар своїх рукавичок! На них пішла не одна сотня кілометрів ниток. Переважно темних кольорів та відтінків. Хоч не раз траплялися і світлі пари — яка вже була сировина. Кожну рукавичку жінка в’яже з молитвою. А ще в середину вкладає власне невеличке віршоване послання для бійця. Аби зігріти не лише руки, а й душу.

А місяць тому і в її житті сталася добра подія. Небайдужі допомогли жінці зібрати гроші на слуховий протез. Тож сьогодні, після десятиріччя повної глухоти, Валентина Мазурик вчиться чути і розмовляти по-новому!

І цього року з нагоди професійного свята бійці на передовій отримали теплий подарунок від особливої волонтерки з Луцька. А вона — заслужену відзнаку від громади. Представники руху «Меценати для солдата» завітали до родини Мазуриків у гості з нагородою «За гідність та патріотизм».

Наталія Кравчук

м. Луцьк

Високий Замок Online