Здолати все. 5 історій перемог українських паралімпійців

Українські паралімпійці слухають промову президента України Володимира Зеленського під час церемонії проводжання на Паралімпійські ігри в Токіо
Фото: Пресслужба президента України

Цьогоріч у Токіо Україна обмежилася однією золотою олімпійською медаллю. І ще з десяток разів вболівальники хапалися за голову від розпачу через чергову втрачену можливість здобути нагороду найвищого ґатунку. На Паралімпійських іграх, які офіційно розпочалися 24 серпня в Токіо, таку ситуацію годі уявити — Україна традиційно є одним з лідерів паралімпійського руху.

Якщо у 1996 році в Атланті делегація нашої країни здобула 1 «золото», а 2000-му в Сіднеї — 4, то далі здобутки ставали все серйознішими. По 24 золотих медалі в Афінах та Пекіні, 32 — в Лондоні та 41 — у Ріо. І це без срібних та бронзових нагород, яких у тому самому Ріо у 2016-му налічувалося 37 та 39 відповідно — що дозволило Україні посісти 3-тє місце в загальнокомандному заліку, поступившись лише Китаю та Великобританії.

Найчастіше причиною таких успіхів називають відмінність у мотивації спортсменів в Україні та більш розвинених країнах. У США, Австралії, Німеччині, Нідерландах (вони у медальному заліку Ігор-2016 опинилися нижчими за Україну) держава та суспільство піклуються про людей із інвалідністю більше, дають їм можливості та важелі почуватися повноцінно.

У нас так не є, тож преміальні від держави за медалі — шанс забезпечити себе. У Ріо давали по 40 тисяч доларів за перше місце, 26 — за друге, 18 — за третє. На додачу обіцянки поступово зрівнятися за виплатами з олімпійськими спортсменами. Серед наших паралімпійців вистачає людей із важкою долею, для яких ці змагання — світла смуга в житті. Загалом у Паралімпіаді братимуть участь 143 українських атлети, які змагатимуться в 15 видах спорту (всього ж у Токіо буде розіграно 540 комплектів нагород серед представників 168 країн).

Розповідаємо, які перешкоди долають українські паралімпійці на шляху до мрії.

Паралімпійський чемпіон Ріо-2016 з фехтування (шабля) Андрій Демчук під час зустрічі членів Паралімпійської збірної України у Львові, 22 вересня 2016 року
Фото: УНІАН/Євген Кравс

Фехтування заради мрії про протез

Андрій Демчук, майбутній чемпіон Паралімпіади в Ріо, у дитинстві займався футболом та баскетболом. Проте у нього від народження одна стопа була більша за іншу. Через це почалися проблеми зі здоров’ям — одна частина тіла потребувала великої кількості крові, через що неправильно працювало серце. Зрештою у 19 років Андрієві довелося ампутувати ногу.

Хлопець намагався заробити на якісний протез спортом. Вибір постав між стрільбою з лука, настільним тенісом і фехтуванням. Андрій обрав останнє — і не прогадав. Паралельно викладав у Львівському політеху, здобув звання кандидата технічних наук. Свою перемогу в Ріо він присвятив українським військовим, які служать у зоні АТО (тепер — ООС). На війні загинули два товариші Андрія. Після перемоги фехтувальник заспівав український гімн. Нині 33-річний спортсмен сподівається виступити в Токіо не гірше, ніж у Ріо.

Чемпіон Паралімпійських ігор із плавання Максим Веракса під час нагородження на Паралімпійських іграх у Пекіні (Китай), 12 вересня 2008 року
Фото: УНІАН/Олександр Задирака

З олімпійських плавців — у паралімпійські

37-й день народження Максим Веракса зустрів напередодні Паралімпіади, 14 серпня. Веракса — один із найбільш титулованих українських паралімпійців в історії: 8 золотих нагород Ігор, 11 титулів чемпіона світу, 12 — чемпіона Європи, півтора десятки світових рекордів. Непогано, чи не так? Але Веракса до всіх цих звитяг не готувався. Точніше, готувався зовсім до інших змагань. Він займався плаванням поруч зі «звичайними» спортсменами, був чемпіоном України серед юнаків, брав участь у континентальній першості.

А у 20 років втратив зір. Праве око осліпло повністю, ліве — частково. Цікаво, що у двоюрідного дідуся Веракси була та сама проблема — у 20 років той перестав бачити на одне око. За словами Максима, йому знадобився рік, аби звикнути до проблем психологічно. Після цього він ще довго вчився розрізняти предмети, адже тепер бачив лише силуети. Операції на очах відмовилися робити навіть за кордоном — занадто складно. Тоді Веракса й вирішив зосередитися на паралімпійському плаванні.

Лейля Аджаметова
Фото: National Sports Committee for the Disabled of Ukraine, Paralympic Committee/Facebook

Головна надія легкої атлетики

В Україну Лейля Аджаметова потрапила в 1999 році, коли їй було 5 років. Узбецька дівчинка разом із родиною переїхала до Криму, де навчалася до 2012 року. До того ж навчалася серйозно: перемагала на республіканських олімпіадах з біології, хімії, російської мови, надсилала роботи до Малої академії наук. Водночас мала статус інваліда дитинства — у дівчини поступово падав зір.

Аджаметова вже тоді займалася легкою атлетикою, проте були серйозні сумніви, чи зможе вона брати участь у міжнародних змаганнях. Зрештою дозвіл на виступи на Паралімпіаді в Ріо отримала останньої миті. А там стала чемпіонкою в бігу на 100 метрів та виборола «бронзу» на 400-метрівці. Вона вважається однією з головних українських надій у Токіо, адже на останньому чемпіонату світу перемогла на дистанціях у 100 та 200 метрів й фінішувала третьою в бігу на 400 метрів.

Член паралімпійської збірної України Єгор Дементьєв (2 «золота», велоспорт) з батьком і тренером Віктором Дементьєвим під час урочистої зустрічі паралімпійської збірної України в аеропорту «Бориспіль», 22 вересня 2016 року
Фото: УНІАН/Олександр Синиця

Шлях до велоспорту з дитинства й попри аварію

Єгор Дементьєв — син відомого українського велогонщика та тренера, тому з дитинства бачив для себе лише один шлях. Він встиг стати чемпіоном України серед молоді, коли йому було 22 роки, у 2009-му. А у 2011-му потрапив в аварію: у Донецьку спортсмена збив автомобіль. Дементьєв отримав компресійний перелом хребта, після чого виникли побоювання, що спортсмен буде прикутим до ліжка. Усе обійшлося чотирма місяцями в ліжку, однак серйозні звитяги у професійному велоспорті вже були неможливі.

У 2012 році Єгор вирушив на Паралімпіаду в Лондоні, де став одним із головних героїв, вигравши золоті медалі в індивідуальному заїзді та групових змаганнях на шосе. Згодом Дементьєв повторив успіх у Ріо, але вже в інших дисциплінах — одиночній гонці переслідування та гонці з роздільним стартом. Чекаємо продовження й у Токіо.

Чемпіонка Паралімпійських ігор з пауерліфтингу Лідія Соловйова (ліворуч) під час нагородження учасників ХV Паралімпійських ігор, Дніпро, 3 жовтня 2016 року
Фото: УНІАН/Сергій Дівєєв

Низький зріст — не перешкода пауерліфтингу

43-річна українка Лідія Соловйова — справжня легенда у своєму виді спорту. Вона була срібною призеркою Ігор у Сіднеї, а згодом перемогла на Паралімпіадах 2004 і 2008 років, стала третьою у 2012-му та здобула ще одне «золото» у 2016-му в Ріо. Все це за тієї обставини, що в Лідії від народження уражений опорно-руховий апарат і вона народилася з діагнозом «нанізм». Дівчинку покинула мати ще в пологовому будинку, Лідію виховували в інтернаті.

Соловйова жила і навчалася у будинку інвалідів у Дніпрі, але згодом, після зустрічі з головою українського паралімпійського руху Валерієм Сушкевичем, почала займатися спортом. Паралельно Лідія навчалася в Луганському технікумі на швачку-мотористку. Тоді ніхто не міг гарантувати, що вона стане успішною в паралімпійському русі, та спортсменка невдовзі це довела. За свої спортивні досягнення стала кавалером ордена «За заслуги» та ордена княгині Ольги — це фактично неможливі досягнення за зросту 128 сантиметрів. Проте величі духу, яку безліч разів демонструвала спортсменка, це не завадило.

Девізом української паралімпійської збірної України є фраза «Ваша підтримка — наша перемога!» Вболіваючи протягом наступних тижнів за наших спортсменів, хотілося б вірити, що про підтримку людей із інвалідністю у нашому суспільстві пам’ятатимуть, не лише доки Україна буде фігурувати серед лідерів за кількістю нагород на Паралімпіаді.

Дмитро Литвинов

Громадське