Дівчина, яка має крила

Дівчина, яка має крила ЮЛІЯ РЕСЕНЧУК КІННИЙ СПОРТ САМОРЕАЛІЗАЦІЯ ТРЕНУВАННЯ ІНВАЛІДНІСТЬ

Ми зустрілись із Юлею Ресенчук в торгівельному центрі, пили каву і багато сміялись. Вона, дівчина на візку, виявилась надзвичайно життєрадісною та цілеспрямованою. Колись аварія розділила все на «до» та «після», позбавила здатності ходити та натомість подарувала «крила». Сьогодні Юля щаслива дружина, громадський діяч з питань людей з обмеженими можливостями, керівник благодійного фонду та бажана модель українських глянців. Про незмінне захоплення кінним спортом та біль, що має сенс, далі у інтерв’ю.

– Коли вперше ти сіла на коня?

– Це сталось, коли я вже була на візку. В 2011 році я перебувала в Норвегії в інтегрованому таборі, де кожен день у нас було багато активностей. На території, де ми жили, була стайня із великою кількістю коней. Саме там я вперше опинилась у сідлі та закайфувала. Відчула, що я на своєму місці.

– Як має бути обладнана стайня з урахуванням потреб людей із інвалідністю та якими спеціальними знаннями має володіти тренер?

– Перше, що важливо – це наявність обладнаного туалету. По-друге, стайня має бути доступною, щоб людина могла туди заїхати. Адже кінний спорт, це не тільки тренування, а й спілкування та встановлення контакту з конем. Тренер повинен володіти базовими знаннями про види інвалідності. Є люди, у яких ампутовані кінцівки, і вони можуть краще сидіти на коні, ніж, наприклад, я. У моєму випадку, у мене все є, але я нижче пояса своє тіло не відчуваю. Тому ризик, що я можу впасти з коня, зростає. Мені важче утримуватися.

Спеціально потрібно готувати й коня, тому що вершник у цьому випадку все робить руками, а ноги просто зафіксовані. Але в жодному разі не можна прив’язувати, тому що людина може травмуватися. Я кілька разів падала з коня, але все обійшлося.

– Де ти тренувалась в Україні?

– У 2017 році я випадково натрапила на пост жінки, яка написала про те, що у них є кінний клуб, і вона хоче розвивати кінний спорт серед людей з інвалідністю. Це клуб «Кеніг». Він знаходиться під Броварами. Я тоді написала, що хотіла б приїхати до них, спробувати, і вони дуже зраділи. Єдине, мені було дуже далеко їздити. Але я намагалася тренуватись хоча б два-три рази на тиждень.

– Як ти себе почувала після занять?

– Я відчувала такий заряд енергії, що готова була гори перевернути. Я їхала у своїх справах у чудовому настрої, пахнувши кіньми (Посміхається). Я і фізично відчула себе краще. У мене зміцнилася спина. І це дуже важливо, тому що люди на візку схильні сутулитись. Це був для мене реабілітаційний момент. Якщо раніше у мене стегна практично не працювали, то після регулярних занять, я помітила, що почала краще ними рухати.

– Де ти тренуєшся зараз?

– Мене закохав у себе кінний клуб EQUIDES CLUB. Я їздила туди у якості глядача на змагання. Там є спеціальні пандуси, завдяки яким людина на візку може піднятися на трибуну. Доступна стайня та є спеціально обладнані туалети.

Зараз я у пошуку кінного клубу для занять. Готова ставити перед собою амбітну мету, віддавати всю себе тренуванням, і мрію взяти участь у змаганнях з виїздки на Паралімпіаді*.

У твоєму житті було багато болю. Ти вважаєш себе щасливою людиною?

Так, звичайно. Саме тому, що болю було багато, я вважаю себе щасливою людиною. Долаючи труднощі, керуючи власним життям, самостійно вирішуючи різні проблеми, я вийшла на результат, якого хотіла. Сьогодні щасливою мене роблять дії, що приносять користь конкретній людині або Україні в цілому. Наприклад, наш фонд робить багато курсів для молоді з інвалідністю, щоб дати їм навички для самореалізації. В основному в IT-сфері. Ми проводимо конкурс. Був випадок, коли на очі мені потрапила анкета вже більш старшої жінки. Проте я відібрала її анкету, вона пройшла курси і зараз стала годувальницею всієї своєї родини.

Мені дуже сподобалася фраза, я прочитала її в одній книзі: «Біль має сенс». Я переконана, що всі проблеми і складнощі, які ми в житті проходимо, мають для нас велике значення.

* Для довідки

Кінний спорт спочатку використовувався як реабілітаційний вид спорту для людей з інвалідністю. Змагання з паралімпійської виїздки почали регулярно проводитися в 1970-х роках в Скандинавії і Великобританії. Перший Чемпіонат Світу відбувся в 1987 році у Швеції, а в 1991 паралімпійський кінний спорт був офіційно визнаний Міжнародним Паралімпійським комітетом.

Nadya Yurieva

Tribuna.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*