Отець Роман Мануляк: Я відчув, що вони бачать моїми очами

Люди з фізичними вадами та проблемами нерідко більше за інших потребують духовної та соціальної допомоги. Про свою роботу з незрячими та її особливості розповів протоієрей Роман Мануляк, духовний наставник та голова паломницького центру «Покров», настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці УПЦ КП у селі Чишки (Пустомитівський район, Львівщина). Він єдиний, хто працює при Львівській єпархії з людьми, що мають вади зору, і займається цим ще з лютого 2010 року.

О. Роман Мануляк

– Отче, як Ви вважаєте, чи є моральним обов’язком священика соціальна допомога людям з фізичними вадами чи це має бути якийсь особистий вибір?

Має бути вибором, як в кожної особистості. Кожна людина повинна бути на своєму місці, відповідно церква як сукупність людей і духовенство зі свого боку повинно теж допомагати з духовної частини. Можна сказати: мають бути лікарі з лікарською допомогою, бізнесмени, банкіри зі своєю допомогою людям з проблемами здоров’я.

– Як Ви для себе зробили вибір в бік цієї допомоги? Як це почалось, що було поштовхом?

Дивлячись на незрячих, котрі живуть серед нас, немічних, котрі простягають руку для милості, чи незрячих, котрі намагаються перейти дорогу чи тротуар, минаючи не по правилах припарковані машини на пішохідних доріжках… І боляче, найбільш боляче, що здорові люди байдуже проходять повз них. Та якби ще байдуже: а то ще й, насміхаючись, напакостять цим людям з вадами здоров’я. То мені захотілось їм допомогти. Рано встав, переглянув Інтернет, знайшов на сайт організації людей з обмеженими можливостями, побачив телефон власне незрячих, як до них подзвонити – на той час це була «Українське товариство сліпих». Я запитався, чи можу якось прийти, бо хотілось принести їм якусь духовну користь. Сказали: «Приходьте». Тоді очолювала організацію пані Оксана Потимко, це було якраз 6 лютого на преподобної Ксенії. Я з нею вже коли прощався після розмови, то привітав з іменинами.

Зараз Оксана Потимко займається при «Обласному центрі інвалідів», вона сама незряча і допомагає людям з вадами здоров’я. Я також. Оскільки я очолюю паломницький центр «Покров» при Львівські Митрополії, то хто потребує моєї допомоги – люди з обмеженими фізичними можливостями – я їм допомагаю. Зголосився з Брюховичів інтернат, діти з обмеженими розумовими здібностями, то я їх звозив на цілюще джерело в село Заглина.

– Як саме відбувається робота з незрячими?

Під час кожного паломництва я розповідаю про людей із вадами зору,пропоную прочанам фінансово, по своїй можливості, допомогти на паломництво для людей з вадами здоров’я та й щось і вони мінімально докладуть – вийде ще одне паломництво. До речі, з благословення Високопреосвященого митрополита Львівського і Сокальського Димитрія, паломницький центр «Покров» організував безстрокову благочинну акцію “Паломництво для незрячих”, мета якої – збір коштів для організації подорожей незрячих людей до святих місць України.

– Чому саме з ними, з незрячими Ви працюєте в першу чергу?

Будучи духівником «УСІ», Української спілки інвалідів, мене запросили на презентацію поетичної збірки “Подаруй мені крила”, автором якої є сліпоглухоніма дівчинка Оксана Демчина.

Я до того часу думав, що таких людей немає. Це мене дуже вразило. Мене запросили на ту презентацію. І от я, як священик, хотів би допомогти тим людям, чим можу. Помагав їм катехізацією, духовними зустрічами. Люди – ті, що від народження не бачать, – вони коли потрапляють у церкву, то не зовсім орієнтуються, що там калатає чи дзвонить. Ми, наприклад, бачимо, що священик кадить, а вони не знають, як це кадило виглядає, яка то є чаша. Була така думка зробити капличку, але перше думали, що треба якісь речі мати, інвентар для каплички. Поїхали на завод «Світло–сервіс», де випускають церковну атрибутику: чаші, кадила… і вони нам за спонсорували. До цих речей кожна незряча людина могла доторкнутись, оскільки усі вони бачать руками.

– Чи багато вже проведено такої важливої роботи з ними, поїздок у святі місця?

Найцікавішою для мене була наша перша духовна мандрівка – до Зиминенського монастиря, Зиминенська ікона Богоматері, яка допомагає людям на очі. З нами були люди, які навіть мають протези в очах, і люди такої радянської закалки, що вони проти церкви, проти Бога. Але вони до тої ікони цілющої прикладалися з такою вірою. Віру неможна побачити, віру бачать по ділах людини, а тут я відчув таку енергію! Бо я кожного незрячого прикладав до ікони і перед тим казав, щоб людина незряча побачила моїми очами: як та ікона виглядає, що на ній намальовано. Говорив, що саме вона цілує: руку, ногу Спасителя чи Богородиці, чи мощі святих. І така енергія відчувалась. Їм та проща настільки запам’яталася: схопили мене й не відпускали. Саме тому я з незрячими, бо вони потребують саме мене. Ці люди згодом пішли до Владики і кажуть, що хочемо, аби цей отець був нашим духовним наставником. Та й наш Митрополит Димитрій благословив мене 24 травня 2011 року Божого на цей святий послух.

– То Ви відчуваєте особливий контакт з незрячими? Як швидко знайшли з ними спільну мову?

Я відчув, що вони моїми очами бачать, коли ми їздимо на святі місця. Ми приїхали раз в Плящиву: це козацькі могили, святе місце, там є монастир київського патріархату, а поряд є музей козаччини. В музеї на вітринах за склом стоять різні знаряддя козацькі. Коли люди незрячі забажали прийти на екскурсію, то екскурсовод каже, що вони не будуть того всього бачити. Я їй дав завдання, що вони повинні побачити вашими очима. Вона мала великий стаж, багато років роботи, але була дуже схвильована, сповнена емоціями, я їй трошки пояснив, як то треба розповідати для незрячих і вона в результаті була духовно збагачена.

– Що Вам дає ця робота? Що виносите із спілкування з незрячими людьми?

Я скажу, що для мене, як для священика, допомога людям з вадами здоров’я, то є духовне збагачення, я черпаю від них окрему якусь благодать. Треба помагати людям. Як це може зробити кожна людина? Наприклад, іде людина незряча через дорогу, ми можемо її перевести. Не завжди можемо купити дорогі ліки, бо не у всіх є кошти, але перевести через дорогу можемо. Більшість людей просто жаліє тих незрячих чи людей з вадами фізичними, але їх не треба жаліти, їм треба всебічно допомагати.

– Отче, які особливості в роботі з незрячими? Чим їх сприйняття відрізняється від загального? Які загальнокультурні заходи проводили з цими людьми?

Незряча людина ще змалку підлаштовується до життя незрячого. Тобто ще батьки змалку віддають для спеціалізованого навчання в інтернат і вони вже згуртовані, вони разом вчаться, вони разом ростуть, вони є дуже цікавими. Я дуже багато почав дізнаватися про них. От ми їдемо на прощу, зупинились на галявині та дуже цікаво дізнаватись, як то незряча людина може приготовити їжу, їсти, навіть наливати рідину, не переливаючи. Вони кажуть: два рази «буль-буль», а третій раз – вже перелиєм. Далі дізнався дуже цікаву річ, що вони грають в шахи, дуже сильно грають. Так якось я організував змагання в одному із львівських вищих навчальних закладів, змагання – десять зрячих найкращих шахістів вузу проти одного незрячого. Той ходив по колу, до кожної шахової дошки підходив і вигравав. І всі були здивовані. Дуже цікавий світ з ними. Також хотів би звернути увагу, що більшість незрячих людей є ще й Богом обдаровані гарними співочими голосами. Вартий уваги милозвучний жіночий ансамбль «Струмочок» – ансамбль незрячих виконавців, вони дуже гарно співають. Зараз з благословення Високопреосвященого митрополита Львівського і Сокальського Димитрія на радіостудії «Град Лева» ми працюємо над записом компакт-диска, їх першого альбому, що є збіркою колядок.

– Чи маєте намір розширити межі роботи та більше допомагати людям з іншими вадами?

Обов’язково. Маю намір наполегливо, чим зможу, допомагати всім людям з особливими вадами здоров’я. Також хочу закликати всіх не бути байдужими до таких людей, адже Божий промисел майбутнього нам незнаний, аби і нас не спіткала доля людини з вадами здоров’я.