Після зброї вони взяли до рук пензлі (ФОТО)

У Рівному захисникам у реабілітації допомагають арттерапією, повідомляє «ZN.UA»

© Фото, надане автором

«У ребцентрі є хлопці, в яких не працюють пальці та кисті рук. Вони не можуть тримати пензлика, але можуть рухати руками. Вони приходять, ми фіксуємо, примотуємо пензлики їм до руки, і такими інтуїтивними рухами захисники малюють», — розповідає про проєкт арттерапії «Через творчість про біль» очільниця ГО «Обласна ветеранська спілка учасників АТО Рівненщини» Вікторія Шинкаренко. Продовжити свою діяльність у 2023 році громадській організації допомогла перемога в конкурсі проєктів #Варто+Го Українського ветеранського фонду Мінветеранів.

Фото, надане автором

Фото, надане автором

Пані Вікторія — ветеран. З 2014 року жінка активно волонтерила і допомагала українському війську спорядженням, дронами, автівками, а 2016-го сама підписала контракт на службу в армії. Служила у 54 розвідбаті водієм-санітаркою під час евакуації поранених та загиблих. А 2018-го вона мусила завершити службу через травму коліна. Крім того, в жінки почалися проблеми психологічного характеру.

«У мене були проблеми зі сном, я не могла спати, тому ночами почала малювати. Це мені реально допомогло, і я подумала, що арттерапія може допомогти й іншим хлопцям та дівчатам у процесі реабілітації. Спільно з художницею Аліною Оборською я започаткувала арттерапію у Клеванському військовому шпиталі. Проєкт арттерапії у шпиталі триває вже п’ять років», — розповідає Вікторія.

Фото, надане автором

«Через творчість про біль» — проєкт, у якому ветерани та ветеранки, захисники та захисниці, члени родин загиблих чи безвісти зниклих воїнів України можуть передати власні почуття та біль через мистецтво.

Фото, надане автором

У Клеванському шпиталі проходять лікування «важкі» поранені, з надскладними нейротравмами — ті, хто втратив руки, ноги, візковики. Художниця Аліна Оборська, яка з перших днів проводить заняття у шпиталі, згадує, що якийсь час команді доводилося вмовляти хлопців відвідати заняття й малювати: «Вони переживали певний дисонанс: дужому, сильному хороброму воїну, який ще вчора тримав у руках зброю, пропонують тепер пензлик. Але крок за кроком ми допомагали їм, вони побачили результати роботи, почали малювати портрети своїх дітей, коханих, домашніх улюбленців, дарувати свої роботи. Це було дуже зворушливо. І згодом вони стали нетерпляче чекати нас щотижня. Якщо в нас не виходило приїхати, їм це приносило розчарування, смуток».

Фото, надане автором

До занять долучалися захисники з різними травмами. Бувало, що на арттерапії траплялися справжні дива: бійці, які внаслідок осколкових поранень чи від куль мали травми головного мозку й не могли говорити, на заняттях вимовляли перші слова.

«Бувало таке, що людина через травму видавала якісь звуки, проте розмовляти не могла. І ось такі хлопці на арттерапії стараються, малюють, проте в них щось не виходить, і вони на цих емоціях вимовляють перше слово… зазвичай це лайка. Це, може, трохи смішно, але це неймовірний прогрес. У такі моменти всі аплодують, усі здивовані й радіють, особливо сам поранений, який навіть не очікував такого прориву. І далі людина потроху починає ще слова вимовляти», — каже Вікторія Шинкаренко.

Фото, надане автором

У команді працюють арттерапевтка, долучаються психологи та волонтери. Всі учасники занять отримують додаткові ресурси для подолання наслідків пережитої травми і кризи.

«Людина 21–35 років після тяжкого поранення (нейротравми) не може одразу сприйняти себе особою з інвалідністю, тим більше на візку. Проведені нами арттерапевтичні заняття змінили життя багатьох ветеранів із інвалідністю і дозволили зберегти життєву мотивацію, вивести з самоізоляції, почати жити «по-новому», — розповідає Вікторія.

Фото, надане автором

Крім занять у військовому шпиталі, проєкт «Через творчість про біль» реалізується і в Будинку ветеранів, комунальному закладі, створеному в місті Рівне завдяки Вікторії та її однодумцям. Тут арттерапію проводять для родин загиблих воїнів та зниклих безвісти, а також для дітей військових.

«Арттерапія — це вид психологічної реабілітації, коли людина відволікається від думок, а ще — це знайомства. Люди схильні замикатись у собі, особливо ті, які виїхали з окупованих територій. У них немає звичного кола спілкування, вони втратили близьку людину, — пояснює ветеранка. — Люди знаходять собі тут коло спілкування серед таких самих дружин, мам, сестер за принципом «рівний рівному». Ще серед плюсів — сам процес. Люди малюють і передають на полотні свої певні емоції та почуття, їм це подобається. Той, хто прийшов один раз, обов’язково повертається ще».

Із соцмереж про арттерапію дізналося багато людей, у тому числі й за кордоном. Першими з пропозицією зробити виставку робіт до Вікторії звернулися представники української діаспори в Англії.

«Ми надіслали перші роботи в Англію чотири роки тому. Поруч Ірландія — там теж захотіли виставку. Далі виставка подорожувала у Францію, Португалію, Іспанію. У Мадриді через коронавірус виставка «заморозилася», — згадує Вікторія. — Був випадок, коли автор роботи, проданої в Англії, через місяць після виставки поїхав до Львова. Він був на візочку. Людина, котра придбала його картину, теж приїхала до Львова провідати маму, й випадково зустріла автора картини в супермаркеті. Скільки емоцій було, скільки сліз!» — ділиться історією Вікторія.

Фото, надане автором

За словами ветеранки, до 2022 року кошти з продажу робіт ішли самим авторам, тепер — на допомогу армії. «Зараз є потреба в евакуаційних машинах, які можуть вивезти поранених із поля бою. Тому автори прийняли спільне рішення — вони відмовилися від коштів на користь армії», — пояснює Вікторія.

З початком повномасштабного вторгнення росіян на українські землі діяльність ГО «Обласна ветеранська спілка учасників АТО Рівненщини» стала переважно орієнтуватися на допомогу українському війську. З 24 лютого 2022 року в Будинку ветеранів міста Рівне організація розгорнула штаб. Працюють на різних напрямах допомоги. Є чотири реанімобілі для евакуації, які під час боїв на Житомирщині та Київщині їздили забирати військових. Є волонтери, які входять до затверджених Міноборони екіпажів гуманітарного проєкту ЗСУ «На щиті» та забирають тіла загиблих; є медики, які на реанімобілях допомагають доправити на подальше лікування тяжкопоранених бійців з одного місця лікування до іншого.

Поранених бійців, які потребують реабілітації, після 24 лютого 2022-го стало значно більше. А ось проведення занять арттерапії опинилося під загрозою. Фінансування з громадського бюджету області призупинилося.

Фото, надане автором

Фото, надане автором

«Про конкурсну програму проєктів #Варто+ГО від Українського ветеранського фонду Мінветеранів я дізналася з соцмереж, — розповідає Вікторія Шинкаренко. — Одразу вирішили подавати заявку». І перемогли, отримавши фінансування на свою діяльність.

Фахівці Клеванського шпиталю звернулися до Вікторії й Аліни з проханням «реанімувати» арттерапію. Наразі пані Вікторія займається координацією волонтерського руху, а пані Аліна продовжує допомагати бійцям через творчість.

«Щочетверга ми їздимо в ребцентр, і вже доводиться шукати людей у команду. Групи від 10 до 15 людей», — пояснює арттерапевтка. Процес допомагає реабілітувати не тільки на емоційному рівні, а й на фізичному: адже бійці мають можливість розвивати дрібну моторику. Проте є реалії війни, до яких просто неможливо звикнути.

Фото, надане автором

«Найскладніше зараз — це коли ти проводиш заняття, приїжджаєш наступного тижня, а тобі повідомляють: «Цю роботу треба допомогти закінчити, дівчата, бо він загинув, а картину на згадку хоче лишити донька, мама або батьки», — не стримуючи сліз каже пані Аліна.

«Я запитувала себе, яку картину напишу після Перемоги, — розмірковує ветеран Вікторія Шинкаренко. — Думаю, це будуть квіти: весняні, як символ нового, відродження. Адже нам після війни доведеться відбудовувати країну і рятувати ментальний стан не тільки військових, які пройшли пекло, а й цивільних».

Фото, надане автором

Художниця Аліна Оборська додає: «Творчість — хоч і не першочергова необхідність, але вона дійова й помічна. Я чудово розумію, що реальний шлях реабілітації ще навіть не починався. Мені страшно уявити, скільки хлопців і дівчат повернуться з фронту з пораненнями та травмами. Добре, що ми вже маємо досвід і вчимося їм допомагати».

Юлія Муравська