Дев’ять років на протезі: поради від ветерана, як комунікувати із пораненими бійцями

Фото надав Сергій Романовський

Дев’ять років минуло як десантник, ветеран Збройних сил України, організатор проєкту “Ігри Героїв” Сергій Романовський став на протез.

Сергій розповів Суспільному про своє поранення та дав поради, як комунікувати із пораненими військовослужбовцями.

Рішення приймав сам

Розповідає, що ногу втратив внаслідок бою у 2014 році. Того дня бійці ЗСУ побачили групу сепаратистів через Сіверський Донець. Зав’язався бій, під час якого їх “накрили” мінометним вогнем. Сергій в цей час перебував на броні БТРа і його ногу затиснуло.

Далі була евакуація та шпиталі.

“Спочатку мене везли на “таблетці” з Щастя до Сєверодонецька. Звідти гелікоптером на Харків. А з Харкова — літаком до Києва”, — каже він.

Про евакуацію пам’ятає фрагменти, тому що його увесь час тримали на знеболювальних. Одного разу прийшов до тями у Сєверодонецьку та зателефонував дружині. Хоча про цей дзвінок військовослужбовець не пам’ятає, йому про це розповіла згодом дружина. Ще пам’ятає свій політ на гелікоптері та трохи — про перебування у шпиталі в реанімації в Харкові, де пережив п’ять операцій.

Ветеран Сергій Романовський. Фото надав Сергій Романовський

Ще 20 операцій робили у Києві, намагаючись врятувати ногу. Але коли лікарі констатували, що є реальна загроза втратити життя, то запропонували ампутацію.

“Розірвалася головна артерія і я почав втрачати кров. Зразу набігли лікарі, підняли ґвалт. Мене відразу в реанімацію. Через п’ять днів – повторення. Мені пощастило, що це був ранок і була чергова бригада хірургів, які мене відразу взяли на ампутацію”, — говорить Сергій.

Згадує, що до нього підійшов лікар та попросив підписати згоду на ампутацію. Попередив, що якщо така кровотеча ще раз повториться, то життя йому вже не врятують.

Військовослужбовець мав кілька хвилин, аби прийняти рішення. Не радився ні з ким: його дружина в цей час у Львові доглядала їхнього кількамісячного сина. Самому Сергієві на той момент виповнилося 24 роки.

“Добре на це не відреагуєш. Але коли з тебе стрімко виходить багато крові, ти відчуваєш, що ти вже на порозі смерті. Це вже опісля було якесь знесилення та моральний занепад. Воно тривало декілька днів. З цим треба змиритися і жити далі як є”, – каже військовослужбовець.

Стати на ноги

Те, що рішення було правильним, зрозумів вже після операції, коли почав одужувати: до операції він мав гарячку та постійні болі.

“Це вже згодом з’явилися фантомні болі, які я успішно подолав. Зараз мені викручує ногу, якої нема, тільки на погоду. Мій фізичний стан поліпшився, зате з’явилося хибне уявлення, що повноцінним життям я жити не зможу”, — каже Сергій.

Тепер, через дев’ять років потому, коли він успішно ходив у походи в гори й навіть подолав Казбек, став одним з організатором “Ігор Нескорених” та бере участь у бігових марафонах, розуміє, наскільки хибними були його думки. Але тоді він ставив перед собою малі цілі: встати з ліжка, стати на ноги, почати ходити спочатку на милицях, потім — на протезі.

Підйом в гори. Фото надав Сергій Романовський

“Я лежав півтора місяця. І ось мені дозволили встати. Відчуття: голова крутиться, дезорієнтація. Але мені це сподобалося. Гарне відчуття, що ти вже встаєш. І я перший час бігав на милицях. На протезі згодом було важче ходити”, — розповідає десантник.

Коли лікарі дозволили бійцеві пересуватися по території шпиталю, він вирішив погуляти за межами медичного закладу і пішов на Хрещатик. Допомагала йому у прогулянці волонтерка, з якою вони досі дружать сім’ями.

“Познайомилися ми у шпиталі. Вона прийшла, аби підтримати поранених бійців. Моя палата виявилася першою, в яку вона зайшла. Я лежав якраз коло входу. Вона зайшла, сіла і заплакала. І нам довелося її ще й заспокоювати. Ми з нею сміємося з цього досі: підтримка величезна — прийшла і плаче”, — згадує Сергій.

А чому в дяді залізна нога?

Ту свою першу прогулянку поза шпиталем ветеран пам’ятає добре: по ньому було видно, що він — військовослужбовець та лікується у шпиталі.

“Було дуже багато поглядів. Було здивування. Діти тикали пальцями. Особливо багато було такого, коли вже став на протез”, — говорить він.

І додає, що зараз вже такої уваги не відчуває: можливо, вже звик до цих поглядів, можливо й оточення навчилося стримувати свою цікавість.

А тоді до нього підходили та дякували за захист Батьківщини.

Сергій Романовський під час походу в гори. Фото надав Сергій Романовський

“Діти бояться, якщо їм батьки нічого не пояснюють. Я пам’ятаю, коли я був малим і у нас був дядько на милицях, то ми його боялися. Хоча друзі мого сина захоплюються: “Вав! нога як у робота!”. А мій син мене інакшого й не пам’ятає. Він народився у травні 2014 року. Я був при пологах, забрав їх з пологового. І відразу поїхав у зону АТО. Для нього я — напівробот”, — каже чоловік.

На його думку, батькам варто пояснювати, що ці люди з протезами були на війні й там втратили кінцівки.

“Був випадок, коли я стояв у черзі та почув, як дитина спитала батьків “чому у дяді залізна ніжка”. Я повернувся до неї й сам пояснив. Спочатку усміхнувся, щоби дитина не злякалася і пояснив. Запропонував потикати пальчиком. Але дитина не наважилася. Батькам було дуже незручно”, — говорить ветеран.

І додає, що таких ситуацій, коли діти цікавляться його залізною ногою буває багато. В деяких випадках батьки кажуть дитині: “Будь тихо!”, в інших — пояснюють. На його думку, краще пояснити.

Реакція суспільства

Боєць каже, що часто ходить в шортах, щоби перебороти власні страхи.

“До прикладу, коли ти йдеш через парк повз сотню людей, то розумієш, що ця сотня людей за тобою уважно стежить. Коли мені було років 16-17, ми з хлопцями сиділи та дивилися як дівчата проходять повз. Дівчата теж розуміли, що за ними дивляться. Йде і зашпортується. Я переживав те саме, цю надмірну увагу суспільства. Це минає. Ти не можеш сховатися від усіх. Треба звикати, що до тебе буде надмірна увага все життя і з цим жити”, — говорить він.

Сергій наголошує, що люди з протезами нічим не відрізняються від інших. Тому виявляти до них надмірну увагу не варто.

“Дивитися ніхто не забороняє. Ви ж можете подивитися на мене, бо я — гарний хлопець. Якщо ви підійдете до мене подякувати, мені буде приємно. Але кидатися в обійми незнайомій людині — не варто. І фотографуватися з незнайомцем не варто. Це — як з мавпочкою”, — радить ветеран.

Наголошує, що попри різні поранення, військовослужбовці залишаються такими ж людьми, як і інші.

Також він не радить допомагати незнайомцеві на милицях, з протезом або ж у кріслі колісному, якщо про це не просять.

“Ми дорослі самостійні люди. А коли тобі намагаються допомогти, то обмежують твою свободу і підкреслюють, що вважають тебе неповноцінним. Мені може бути важко. Але другий раз буде легше, а на третій — ще легше. Якщо мені буде потрібна допомога, я сам попрошу. А якщо вас не просять — то не треба. Я знаю купу випадків, коли деякі намагаються допомагати людині на кріслі колісному і зроблять гірше. Було що й перевертали”, — застерігає Сергій Романовський.