Після 33 операцій черкащанин повернувся на фронт із протезом. Ось його історія

Лікарі майже не давали йому шансів на життя, але вже через півтора року він знову повернувся на фронт. Позаду лишилося довге лікування в різних куточках України, а також клініках Німеччини та США, інформує 18000.

І хоч тяжке поранення військовий отримав ще у 2018 році, частина уламків усе ще лишаються в його тілі. І, ймовірно, залишаться там на все його життя.

– Ніхто їх не дістає, тому що це дуже небезпечно. Можна пошкодити нерви й інші тканини, – пояснює герой нашої публікації.

Після травми замість частини правої ноги в Ігоря з’явився протез. А разом з ним і новий позивний.

– Спочатку я мав позивний Льока, потім був Черкасом. Після ампутації зателефонував із Німеччини своєму командиру. І він каже: тепер ти вже будеш Сільвер, куплю тобі папугу, – усміхається черкащанин Сільвер.

Новий позивний у нього на честь Джона Сільвера. Це вигаданий пірат XVIII століття, персонаж роману “Острів скарбів”. За романом, Сільвер не має лівої ноги, бо втратив її на полі бою. На плечі у нього часто сидить папуга на прізвисько “Капітан Флінт”.

Через специфіку роботи на фронті черкаський Сільвер приховує своє обличчя від камер. Ми зустрічаємося із чоловіком 52-ох років. Звичайним черкащанином, який комусь доводиться татом, комусь сусідом, біля когось – стоїть поруч у черзі. Із його ходи нізащо не скажеш, що права штанина приховує протез. Він досить впевнено вітається з командою, від широкої усмішки мружиться в кутиках очей. За мить – ховає обличчя (і, здається, цивільне життя) під балаклаву. Перед нами розвідник. Який говорить про власні втрати і здобутки війни, від чого кутики його очей вже не рухаються.

33 складні операції

Поранення – один із найбільш болючих спогадів Сільвера від початку війни. Це сталося 5 вересня 2018 року біля Донецька. Ігор був на завданні у складі бойової групи. Він підірвався на саморобному вибуховому пристрої.

Це була сіра зона. Хлопці мене витягли. Класні чуваки, зробили все правильно. Та посадка була дуже-дуже замінована, тож сильно не підеш у повний зріст. Тим більше, вона вся прострілюється. Тягнули мене хлопці 1,5 кілометра на собі.

Скільки це тривало – Ігор не пам’ятає. Згадує лише, що час тягнувся дуже повільно. Здавалося, це триває вічність. Оскільки військовий через поранення втратив багато крові, побратими намагалися постійно говорити із ним, аби той не втрачав свідомості.

– Далі була евакуація із зони бойових дій. Ну, як евакуація… Приїхав солдатик із чорним пакетом. Так буває в армії, що не зрозуміли, я був 200-ий чи 300-ий. Тому так вийшло, – щиро починає сміятися Ігор. – І на труповозці, вибачте за такі слова, мене доставили на блокпост “Республіка міст” (на той час передовий пост українських військових поблизу Пісків, – ред.).

Згодом черкащанин опинився у Покровську, а опісля гвинтокрилом його доставили в Харків. За час лікування він переніс 33 складні операції.

“Чувак, ми тобі наростимо кістку, але ти ходитимеш із ковінькою”

Близько восьми місяців його ногу намагалися врятувати медики. Спочатку в Україні, а згодом і за кордоном.

Я полетів у Німеччину за державною програмою з лікування наших бійців. І німці мені кажуть: чувак, ми тобі врятуємо ногу, наростимо кістку, але ти будеш ходити з ковінькою, у тебе не буде функціонувати ця нога, як би тобі хотілося. Питаю: “А які інші варіанти?”. Іншим був лише один варіант – різати, тоді функціонал буде набагато більший. Мене цікавив лише функціонал, тому що хотів повернутися на службу.

Протезували військового у США.

– Насправді якщо брати рівень протезистів зараз в Америці і в Україні, в нас він кращий. З технічного боку є нюанси, звісно. Там дрібні деталі, обладнання. У цьому США рулять. Але наші лікарі теж великі молодці, як вони відновлюють хлопців, дуже швидко вчаться, – каже Ігор.

“У цивільному житті стількох класних людей на 100 кв. метрах не зустрінеш”

До початку російської агресії в Ігоря був власний охоронний бізнес та сім’я. Та все це Сільвер залишив у цивільному житті, пішовши воювати за рідну країну. Свій бойовий шлях він розпочав із Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” у 2014 році.

– Там були дуже круті хлопці, всі свідомі. Багатьох із них зараз уже, на жаль, немає серед живих, – констатує Сільвер.

Ще у 2014-му році розумів, що це лише початок великої війни. Хоча “гаряче” на фронті було й тоді.

– Є різні стадії війни: є активна фаза, є звичайна, є стаціонарна лінія розмежування, а є активна оборона. Піски 2014-2015 років, коли аеропорт близько, теж було жорстко.

За спиною Ігоря – відстоювання української державності на Луганщині та Донеччині.

– Не можу згадати населених пунктів, де б я не бував. Багато де доводилося воювати: Маріупольський напрям, Волноваха, Піски, Авдіївка, Мар’янка, Красногорівка, Маріуполь, Бердянськ, Широкине, Старогнатівка, Станиця Луганська, Щастя.

Попри всі складнощі, війна подарувала йому нових друзів.

– На 100 квадратних метрів стількох класних людей у цивільному житті ти не зустрінеш. Дехто до війни керував заводом в Іспанії. Були й серйозні земельники. Наприклад, з Полтавщини. У них були тисячі гектарів землі. Але взяли до рук зброю і пішли воювати, – каже Сільвер.

Щоб відволіктися від фронтових буднів, з побратимами рятуються жартами.

– Анекдоти різні, і непристойні теж. Або життєвими історіями ділимося, – продовжує Ігор. – Більше говоримо про майбутнє. Заради чого ми тут? Всі ж розраховують на те, що наше майбутнє буде класним, країна чудовою, європейською, без корупції.

У тяжкі моменти, додає, рятує і молитва.

“Чоловік без двох ніг – це знахідка. Ми його вперед будемо посилати”

Після поранення та тривалої реабілітації Сільвер знову повернувся на фронт, до своїх побратимів. Із 2020-го він продовжив службу на передовій.

– Я пішов на пенсію у кінці 2021 року, закінчився контракт. Потім стало нудно, я вже на пенсії зі своїм напарником поїхали виконувати бойові завдання в зону проведення ООС. На початку лютого 2022 року ми приїхали додому, буквально три тижні я погуляв і почалася велика війна. 25 лютого ми вже були у строю, займалися в Черкасах рухом опору, – згадує Ігор.

Зрозумівши, що на Черкащину ворог не дійде, вирішили їхати далі.

– Зібрали манатки й поїхали на Київщину: Буча, Ірпінь. Потім на Харківщину, далі Донбас, Запоріжжя і пішло-поїхало, – каже Сільвер.

Нині функція Ігоря в армії – налагодження взаємодії між підрозділами під час виконання бойових завдань. Визнає: служба з протезом має певні особливості.

Посадку на одній нозі штурмувати ніхто не буде. В розвідку йти теж. Як і вести якісь активні бойові дії. Як кажуть, війна – справа молодих. Тому і в штурмовики набирають людей до 35 років. Я вважаю, це правильно. Людина за 40 не виконає ті бойові завдання, які має виконати. Треба потужна фізична підготовка.

Водночас про свою ампутовану ногу він часто жартує.

– У мене багато побратимів з ампутаціями. Я кажу: хлопці, збираю групу розвідників. Уявляєте, на протипіхотних мінах у нас враження 50 %. Залізяку не шкода, по доріжці можна так іти, – Ігор встає і починає ступати протезом вперед. – А якщо чоловік без двох ніг – це знахідка. Ми його вперед будемо посилати.

Вже без жартів каже, що знайшов певну користь у своєму протезі.

– На полігоні, буває, знімаю протез, сідаю на ліву ногу, автомат ставлю (на протез, – ред.) і стріляю по мішенях, – сміється.

За словами Ігоря, війна щодня стає складнішою і технологічнішою. Ворог вчиться на власних помилках.

– Вони починали воювати зі старим радянським озброєнням, яке було на консервації. А зараз його оновлюють, вдосконалюють і застосовують проти нас, – каже військовий.

У якийсь момент під час нашої розмови починає лунати сигнал “Повітряної тривоги”. Ігор зізнається: у Черкасах на сирену рідко реагує.

– А в зоні проведення бойових дій “повітряної тривоги” майже немає. Тому що вона там завжди: артилерія, мінометний вогонь, усе працює, – констатує Сільвер.

“Головна реабілітація – у вас в голові”

Черкащанин каже, що до життя з протезом уже звик. Їх має кілька. На нашу зйомку, наприклад, приходить зі спортивним. Його йому надала держава.

– Я не розумію хлопців, які збирають гроші на протез. Усім цим забезпечують соціальні служби, – зазначає військовий. – Я почав займатися спортом ще у шпиталях, тому хотів продовжувати це. Написав заяву на отримання спортивного протезу. Пішло чимало часу, але зараз я його отримав і на ньому скакаю. Це не єдиний мій протез, цей – для активного життя.

Нині Ігор уже навіть адаптував для протезу свій одяг. Коли купує нову форму, просить вшити на праву штанину блискавку. Завдяки цьому може легко звільняти куксу і давати їй відпочити.

Адаптуватися до протезу він почав одразу в лікарні. Каже: тут важливо, як ти налаштуєш себе зсередини.

Деякі хлопці після втрати кінцівки починають шмарклі розпускати. Це все фігня! Треба взяти себе в кулак і працювати над собою. Інакше не буде. Ніхто не прийде і не поставить тебе на ноги. Чуваки, зберіться і працюйте над собою. Бігайте, стрибайте, ходіть у спортзал. Головна реабілітація – вона в голові у вас. Якщо ставите собі ціль – є купа спортивних ветеранських організацій, які працюють із військовими, які втратили кінцівки. Шляхи відкриті.

У перші місяці після поранення Ігоря особливо підтримувала його дружина. Вони познайомилися незадовго до його поранення на фронті, у 2018 році.

– Знаєте, що таке лежача людина пів року? Трохи треба була підтримка. Я від неї її й отримав. Якщо дружина тобі каже: підягни соплі, вставай і працюй. От вам і психолог найкращий, – каже черкащанин.

“Стоять човен, мотор, вудка, рушниці – оце й усі плани”

У 2020-му році Сільвер балотувався до Черкаської міськради. Проте депутатом так і не обрався. Нині, каже, в політиці вже себе не бачить.

Натомість сумує за своїми хобі. До початку російського вторгнення чоловік обожнював рибалити та ходити на полювання. Поки все це “на паузі”. На питання про плани після перемоги відповідає:

– Стоять човен, мотор, вудка, рушниці – оце й усі плани, – перелічує Ігор.

А ще хоче працювати із молоддю.

– У мене є полігон, хочу займатися військово-патріотичним вихованням молоді. Така мрія ще до війни була. В нас має бути країна мілітарі, якщо цього не стане – нас задушать. Такі вже в нас сусіди, і нічого ми з цим не зробимо. Треба мати високопрофесійну армію. Зараз же не кількість впливає на результат, а якість і високі технології.

Єлєна Щепак

Фото Ігоря Єфімова
та з архіву героя публікації