Історія Вадима Свириденка, медика 128-ї бригади, яка стала потрясінням для багатьох із нас.
Вадим Свириденко і принц Гаррі.
Вадим Свириденко на «Іграх Нескорених».
Історія Вадима Свириденка, медика 128-ї бригади, свого часу була потрясінням для багатьох із нас. Це сталося біля Дебальцевого, коли наші бійці потрапили в щільне кільце російських найманців і БМП українців розстріляв танк. Вадим дістав поранення. Тоді його з іншими такими самими побратимами вирішили переправити до Артемівська. Дорога була дуже складною, ворог весь час накривав вогнем, і їхня машина збилася з шляху, а згодом — підірвалася на міні. Непритомний Вадим, пролежавши кілька діб на морозі, потрапив у полон. Але оскільки воїн був фактично без ознак життя, бойовики вирішили все-таки передати його українській стороні. Ось тоді почалася ще одна битва — і медиків, і його самого за життя. Вадиму довелося ампутувати всі чотири кінцівки. Та мужній воїн не здавався, і вже згодом йому аплодували в далекій Америці на «Іграх Нескорених», а сам принц Гаррі тиснув руку і схилявся перед його мужністю і силою волі. Нині Вадим Свириденко — Уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій, і до його функцій належить допомагати тим, хто опинився у схожій ситуації. Про його історію як приклад не здаватися і про будні посадовця говоримо з Вадимом у його офісі.
— Насправді моя історія — це волонтери, — розпочинає розповідь Вадим. — Коли я після Дніпра потрапив до київського шпиталю, до мене приїздили люди фактично з усього світу. Були з європейських країн, з Канади, Америки. Дуже багато приходило киян. Якось завітали пенсіонери, і коли я, розуміючи, які у них пенсії, намагався відмовитися від зібраних коштів, вони категорично заявили, що так я їх ображу. Звісно, велика підтримка була від родини. А от один із ватників-лікарів якось сказав: «Ну что, если бы знал, что останешся вот так — без рук, без ног, пошел бы на эту непонятную войну?». На що я відповів: «Пішов би, адже це моя Батьківщина, на яку напав ворог». Більше він до мене не підходив. Тож ситуації були різні, але добро завжди перемагало. А взагалі, тут треба враховувати і свої можливості, і своє бажання, і підтримку друзів та рідних, і державні програми.
Проте якщо говорити про конкретну ситуацію, зазначає Вадим, то державних програм тоді фактично не було, йому просто пощастило потрапити до програми Пентагону. Він із друзями по нещастю, до речі, ще двома Вадимами — Довгополом і Мазніченком, у яких відповідно були потрійна і подвійна ампутації, вирушили до Америки. Там хлопцям поставили сучасні протези і фактично з нуля навчили себе обходити.
— Тоді Пентагон надав місця для наших поранених і впродовж восьми місяців ми проходили там відновлення, — продовжує Вадим. — Я лише там зрозумів, що таке справжня реабілітація. Американці ніколи нікого не кидають. Там є реабілітаційні центри, є закон, є фахівці і якісна медицина. Вдома зі мною займався на волонтерських засадах колишній воїн-афганець, але світова реабілітаційна наука давно пішла вперед. Тож у Штатах після протезування мене фактично навчили, як не залежати від оточуючих. Насправді те, що я побачив там, справило неабияке враження, і я вирішив іти далі. Взагалі я зірвав джекпот на війні і зірвав джекпот після.
Спочатку мене такі слова Вадима шокували, але насправді так і є: війна підготувала воїнові випробування, але не позбавила життя, а люди і випадок допомогли йому піднятися і розпочати новий і доволі успішний життєвий етап.
Після реабілітації Вадим Свириденко почав готуватися до «Ігор Нескорених». Каже, дуже допомагало те, що до війни він трохи займався спортом. Одне слово, наполегливість і сила волі зробили своє. А далі була зустріч з принцом Гаррі, його потиск руки, це теж певний стимул. Тепер Вадим як Уповноважений Президента намагається залучити якомога більше своїх побратимів до такого методу відновлення. Каже, спорт і фізичні навантаження — це мотиватор, як знайти себе і почати все заново. І вже на державному рівні він намагається сприяти тому, аби в країні відкривалися нові реабілітаційні центри, працювали програми з відновлення тощо.
— Коли я заступив на посаду, — продовжує Вадим, — зрозумів, що треба змінювати фактично все, і найперше ми кинулися в спорт. У нас з’явилися «Ігри Героїв», ми беремо участь у міжнародних змаганнях. Проте це тільки змагання, а повинна бути система, реабілітація через спорт має стати державною програмою.
Нині держава може пишатися, що і в нас з’явилися центри, де надають фахову допомогу. Так, під Києвом, в Ірпені, наші воїни можуть пройти дуже гідну реабілітацію. Нещодавно відкрився реабілітаційний центр у Клеванському госпіталі, що на Рівненщині. Він унікальний тим, що тут лікуються та проходять реабілітацію після важких черепно-мозкових та спинальних травм. Держава вклала у створення такого закладу 28 мільйонів гривень. Є ще багато приватних ініціатив, зокрема, відомих братів Кузьміних, і це вселяє надію. Тож відновлення через спорт, фізичні і психологічні заняття має дуже велике значення. І добре, що це зрозуміли і наші депутати, і посадовці. Загалом на різні програми було виділено значне фінансування.
Просунулися досить далеко і в забезпеченні вітчизняними протезами.
— Ми дуже багато працюємо з Інститутом протезування в Харкові, — розповідає Вадим. — Раніше всі нарікали, що наші протези недосконалі, але оскільки виникла нагальна потреба обслуговувати ті, що були поставлені хлопцям за кордоном, вихід був лише один — вчитися і вдосконалюватися. Тепер нашій школі протезування можуть позаздрити, та ще й багато чого повчитися.
І тут, як зазначив Вадим, дуже допоміг трастовий фонд НАТО. Його коштом до Харкова почали направляти спеціалістів, які навчали наших лікарів, протезистів. Так ми навчилися робити якісні ортези. Приміром, такий надсучасний механізм нещодавно поставили нашому воїнові Юрію Писарчуку.
— Ми взяли закордонний досвід і зробили якісний ортез, — зазначає Вадим. — Уже йдуть наступні хлопці, і цей напрям розвивається. Тим часом у нас з’явилися спеціалісти з міжнародними дипломами. Нині триває відбір на інші подібні курси. На базі Харківського інституту протезування плануємо відкрити школу міжнародного досвіду. Власне, вона вже працює. Адже часто до нас приїздять спеціалісти не лише допомогти, а й повчитися, набратися досвіду. Бо сучасна війна з її озброєнням дає такі травми, яких ще кілька років тому не було, і треба вміти цьому протистояти.
Утім, загалом з реабілітацією, ділиться Вадим, не все так однозначно, адже самим протезуванням не відбутися, а законодавча база часто не витримує критики. Так, приміром, закон про реабілітацію у нас ще з радянських часів. І це притому, що система реабілітації за сучасних травм потребує зовсім інших підходів.
— Основна слабкість попередньої законодавчої бази в тому, що вона поширюється на осіб з інвалідністю, — наголошує Вадим. — Але ж нам треба робити все, аби ця інвалідність не настала або хоча б мінімізувати її, тобто допомагати людям на ранніх стадіях. 90 відсотків реабілітаційних послуг мають починатися заздалегідь, і тоді обмеження життєдіяльності будуть набагато менші, а отже, й затрати держави на утримання людей з інвалідністю будуть менші. Саме такі норми прописані в новому законопроекті про реабілітацію учасників бойових дій, над яким ми б’ємося вже три роки. Там також чітко приписана необхідність фізичної, психологічної та сімейної реабілітації військовослужбовців.
Нині робота над законодавчим актом фактично на завершальній стадії. Над ним серйозно працювали фахівці, він пройшов обговорення в громадському середовищі. Тож, сподіватимемося, що найближчим часом законопроект з’явиться у Верховній Раді і народні обранці його ухвалять.
Після цього держава зможе виділити кошти на масштабну програму, резюмує Вадим Свириденко. І це приклад, як має чинити держава з усіма, хто потребує допомоги.
На запитання, що можна побажати всім, хто пройшов пекло війни, хто зневірився, Вадим відповів:
— Порада лише одна — не здаватися. Я часто наголошую, що я — продукт сучасної реабілітації, дивіться на мене і робіть так, як я. Що ще побажати? Знайти собі заняття. Це можуть бути спорт, громадська робота, допомога і спілкування з іншими людьми. Зрештою, якщо ви прикуті до візка, можна шити, вишивати, майструвати, але точно не спинятися! Щоб людина взяла за правило: я можу зробити все сам. І найважливіше — це правило має бути у кожного в голові. Без цього — ніяк. І, звісно, звертаюся до рідних: ваша підтримка має велике значення, будьте поруч. Якщо ж говорити про підтримку на державному рівні, хотілося б мати її більше від усіх міністерств, а не лише скидати все на Міністерство у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, як це відбувається зараз. Адже це загальнодержавна проблема і розв’язувати її можемо лише спільно. Останнім часом у нас дуже мало показують воїнів. Програм про ветеранів на радіо, телебаченні взагалі не існує. Тому й виникають зневіра та байдужість суспільства, а з ними — і зневіра самих захисників. Якщо ж дивитися масштабно, то ми або створюємо сильну державу, або стаємо на коліна. Я на коліна не збираюся, і в мене такі самі друзі.
Розмовляла Марина Кривда
Фото з відкритих джерел